Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
— Нарешті робота! — весело вигукнув Дементьєв. — Бо від першого завдання я мало не засумував. Воювати з музейними дідусями я не вмію.
— Ця війна, Рюкерт, тільки починається. І поки ми не вивеземо звідси все, що можна вивезти, самі ми звідси не виберемося! — майже вигукнув Зандель.
— Треба постаратись виконати наше завдання якнайшвидше! — так само весело сказав Дементьєв, ніби не помічаючи нервовості Занделя. — Може, нам ще вдасться взяти участь у боях за наш Берлін. У мене сверблять руки провчити росіян. Вони не розуміють того, що Німеччина
Зандель дивився на Дементьєва майже жалісно: він вирішив, що в особі Рюкерта він не знайде співрозмовника для відвертої розмови про те, що зараз гнітило його.
— У мене чогось страшенно розболілася голова, — сказав він. — Даруйте, капітане, я піду: мені треба лягти в ліжко. Не дай боже захворіти в такі дні…
Зандель пішов. Дементьєв сів за стіл і стиснув голову руками. Ну ось, почалося те, заради чого його послали в це місто. Швидко і дуже успішно зумів він легалізуватись, навіть заручитися довір'ям начальства. Волею випадку він влаштувався на роботу. Але всі його намагання марні, якщ він не зможе діставати точну і вичерпну інформацію про військові транспорти.
Правда, першу — хоч ще й неперевірену інформацію він уже має: евакуація починається сьогодні вночі. Про це негайно треба повідомити командування. Дементьєв швидко вдягнувся і пішов за рацією на явочну квартиру Павла Арвидовича.
Місто, оповите темрявою, здавалося мертвим. На вулицях ні душі. Проїде машина з пригашеними фарами — і знову темрява й тиша. Коло виходу на Шестигранну площу Дементьєва зупинив патруль. Почувши пароль, солдати козирнули, і він рушив далі.
Павло Арвидович чекав Дементьєва кожного вечора, давно приготував рацію, але дуже боявся, що його квартирант помітить прихід чужого і запідозрить щось недобре.
Цього вечора квартирант затримався на роботі довше, ніж звичайно, і Дементьєв зустрівся з ним коло будинку. Вони мовчки козирнули один одному і почали підніматися сходами. Разом вони зупинилися і перед дверима в квартиру Павла Арвидовича.
— Ви теж сюди? — здивовано запитав гестапівець.
— А ви, мабуть, і є мій суперник? — засміявся Дементьєв. — Сьогодні я шукав собі кімнату і зайшов у цю квартиру. Мені сказали, що тут уже живе офіцер гестапо. Щоб не тинятися по місту з чемоданом, я попросив у хазяїна дозволу залишити його до вечора. І тільки оце зараз іду за своїм багажем. Іду й боюсь, що хазяїн разом з квартирантом за такий пізній прихід спустять мене із сходів.
Нічого не відповівши, гестапівець натиснув кнопку. У дверях виросла постать Павла Арвидовича. Побачивши Дементьєва разом з квартирантом, він просто закам'янів.
— Здрастуйте ще раз і, будь ласка, пробачте! — весело сказав Дементьєв. — Я тільки зараз знайшов собі кімнату. Дайте мені, будь ласка, мій чемодан.
— Ах, чемодан! Зараз, зараз…
Павло Арвидович побіг у свою кімнату за чемоданом. Гестапівець ввійшов у передпокій, але зупинився біля відчинених дверей.
—
— Бастіонна, чотири, квартира дев'ять…
— У кого ж це? Я тут усіх знаю.
— Художник Песіс.
— Це той, що недавно помер?
— Вірно. Саме він і звільнив кімнату для мене! — Дементьєв засміявся. — Ще раз пробачте за пізній прихід. На добраніч!
Двері зачинилися, і Дементьєв почав спускатися сходами.
Вийшовши на площу, він вилаяв себе найгіршими словами: схвильований звісткою про початок евакуації, він вирушив за рацією, зовсім не подумавши, що тут його можуть підстерігати дуже небезпечні несподіванки. Просто дивно, що все минуло так щасливо. Та не встиг Дементьєв подумати про це, як перед ним, мов з-під землі, виросли два патрулі. Дементьєв сказав пароль, але солдати дороги йому не давали і про щось перешіптувались.
Командування оточених військ, побоюючись самовільної посадки офіцерів на транспорти, наказало комендатурі звернути особливу увагу на підозрілих військових. Дементьєв, що йшов у бік порту з чемоданом, викликав у патруля явну підозру. Солдати порадились і запропонували Дементьєву разом з ними йти в комендатуру.
— Якщо це необхідно, ходімте, — спокійно сказав Дементьєв.
Комендатури він не боявся — його легальне становище було досить надійне. Крім того, він догадувався, чому викликав підозру патрульних, їх, звичайно, бентежив чемодан. Черговому комендантові можна навіть дозволити заглянути всередину чемодана. Він побачить там чисту білизну, бритвений прибор, рушник, примірник «Майн кампф», ілюстровані журнали, розшарпану книжку… А рація надійно схована між стінками подвійного дна чемодана. Словом, Дементьєв ішов за патрулем, не відчуваючи особливої тривоги.
У комендатурі вже було кілька затриманих патрулями офіцерів. Їх по черзі запрошували в кабінет чергового коменданта. Викликали, нарешті, і Дементьєва. Він увійшов у кімнату з чемоданом. Черговий комендант глузливо глянув на нього:
— Ваші документи…
Дементьєв подав документи, і комендант довго їх роздивлявся.
— Так… А куди ж це ви зібрались?
— Перебираюсь з тимчасового житла на постійне. З готелю на приватну квартиру, де трохи дешевше.
— В якому готелі ви жили?
— «Брістоль», номер триста п'ятий.
Комендант подзвонив у готель і переконався, що затриманий говорить правду.
— Куди саме ви йшли?
— Бастіонна, чотири, квартира дев'ять.
Комендант викликав патрульних, які затримали Дементьєва:
— Де ви затримали капітана?
— На розі Бастіонної.
— Проведіть капітана до його квартири. Допоможіть донести чемодан… Пробачте, капітане, але служба це служба.
— Я все розумію. До побачення…