Я, Богдан
Шрифт:
Отак побалакали, то візирик той і вгонобився. Одправили вже мене й не самого, а з послом своїм Осман — чаушем, привіз він тобі фірман султанський і дарунки від султана і від султанської матері.
— Бекташ — агу бачив?
— Не бачив, а лист од нього в Осман — чауша є до тебе.
— Завтра станеш у мене з послом султанським, — сказав я Джелалію.
Виговський обережно підказав, що годилося б перше діждатися королівських комісарів.
— Приймати поперед комісарів чи й треба кого, — виставив він над столом долоні, як апостол на тайній вечері.
— На погибель! — гукнув Чарнота. — Що нам ті комісари!
—
— А може, то король наш підданий? — вдарив кулаками об стіл Чарнота. — Хіба ж не наш гетьман настановив королем Яна Казимира? Я й Замостя не хотів брати заради цього!
Тепер уже сміялися всі, згадуючи, як Чарнота «не захотів» брати Замостя.
— Молись Богу, що хоч сидіти вже за столом можеш, — кинув йому Вешняк.
— Вір інкомпарабіліс 112 , — похизувався своїм знанням латини Тетеря до свого так само едукованого сусіди Матвія Гладкого.
Чарнота на слова Вешняка не обізвався, а Тетерина латина зачепила його за живе.
— Ти собі вір чи не вір, — зневажливо кинув він Тетері, — мені аби гетьман мій вірив, ото!
— Чи вони завжди такі? — пошепки спитала мене Мотронка.
— А якими ж хотіла їх бачити? Скаржаться, обурюються, гніваються, плачуть, мучаться, проклинають, погрожують і звинувачують один одного й цілий світ, а геть — ман за всіх має просити, вимагати, виправдуватися, пояснювати. А тоді всі просять: поможи. Поможи подолати ворогів і власну слабість, поможи жиги, поможи вмерти, поможи перейти у вічність.
112Муж незрівнянний.
— Мені страшно, — прошепотіла ще тихіше вона.
— Чого тобі страшно, дитино моя? Злякалася цих воїнів? Та ж вони як діти — добрі душею, чисті серцем, а благородством ніхто в світі з ними не зрівняється.
— Страшно коло тебе, — сказала вона.
— Як то? Що мовиш? Чи я не зумію захистити, тебе од усіх лих?
Може, то Переяслав так подіяв на Мотронку? Згадала своє сирітство і все згадала, не рятувала від спогадів і пані Раїна, яка сиділа поблизу від нас і грала очима на моїх полковників, не рятував її навіть я в своїй славі і всемогутності. Чим тут зарадиш?
Я підвівся за столом, підставив келих, щоб наповнив його джура, припросив товариство:
— Панове — братгя! Пито вже й за моє здоров’я, і за здоров’я гетьманші Матрегни, і за все добро й пожиток для всіх нас. Та однаково прошу вас, аби ми випили ще раз за гетьманшу нашу Матрегну, щоб їй добре велося поміж нас, а ми з нею будемо як один, бо тепер вона дочка й мати наша! Слава!
Я поцілував Мотронку, перш ніж випити, піднявши її на одній руці, легесеньке дівча, щастя моє і радість найбільша. Поцілував її в чоло, і воно було холодне, як крига. Чоло — монастир, стегна — турецький рай, волосся — дощ, долоні — сніг, уста — сміх, очі — плач, так дивно була вона створена — на радість мою чи на безголів’я?
Старшини ж мої йшли до Мотронки, як на прощу. За звичаєм нашим прадавнім несли дари. Нечай хилив свою негнучку шию і клав до ніг гетьманші цілі стоси коштовностей. За ним ішов Богун, світячи своїми розумними очима. Тоді лівобережні полковники складали шану й дарунки. Джелалій скинув на гору своїх дарунків навіть підбитий, соболями кафтан, отриманий ним від султана, ще й приспівав пританцьовуючи:
Коли б не тая горілиця, не тая мокруха, Не так хутко я збавився б від свого кожуха…Я обійняв і поцілував Филона, притримав його біля себе, хотів сказати Мотронці, що це за чоловік і який чоловік, та тільки розвів безрадно руками. А тут уже підходив Чарнота, переблискував своїми чорними очима, вів за собою десяток молодих пахолків, що на витягнутих руках несли дарунки, приспівував, як Джелалій:
Мене дівки підпоїли, Жупан мені підкроїли…— Чи втішилося твоє серце? — поспитав я тихо Мотронку.
— Не знаю. Нічого не знаю, — мовила вона.
Боялася чогось мені не знаного, і тут був я безсилий з усією своєю гетьманською владою, бо й найвища влада, діходячи до душі людської, зупиняється безрадна.
— Зі мною нічого не бійся, — сказав я Мотронці з невластивою мені самовпевненістю.
— А без тебе?
— Не будеш без мене ніколи.
Не треба було казати цих слів, та вже сказав і махнув товариству своєму дорогому, щоб заспівували пісню. Може, хоч знов же ті «Бережечки» або ж «У гаю, гаю, чабан вівці зганяє». Ще в «Роксоланії» Кльоновського розповідається про сю пісню нашу давню, як летить на білім коні чабан до дівчини, що його причарувала. Прилетів і я на білім коні до своєї любові.
Чи ж надовго? І чи можлива любов на тих вершинах, що на них опинився? Хотів, щоб була там любов, бо як же інакше?
Був я добрий того вечора, хотів з усіма мати згоду. Виговський застерігає, щоб не приймав ніяких послів, поки не прибудуть комісари? Згода. Пані Раїна скаржилася на безецність. мого сина Тимка? Я прикликав його до себе, обійняв, спитав тихо: «Хочеш, пошлю тебе в Молдавію?» — «А чого я там не бачив?» — «Кажуть, у Лупула донька краси небаченої». — «А що мені її краса?» — «Захочеш — стане твоєю жоною».
Він знетямлено поглянув на мене. Хоч який був упитий, а видалося йому, ніби я п’яніший за нього.
— Гаразд, — сказав я йому. — Ще поговоримо про це.
Так минула та ніч у намаганнях моїх творити доброчинства, а тоді став я ждати королівських комісарів, себто пристав на вмовляння Виговського.
Кисіль із своїми кумпанами з Фастова поїхав на Трипілля, там перебралися через Дніпро і заночували в Воронькові.
Я надумав прийняти комісарів з гонорами. Виїхав їм назустріч за місто з Мотроною в санях, з полковниками й старшинами, під знаками, білим бунчуком гетьманським і червоною запорозькою хоругвою. Всадовив до себе в сани Киселя, і так в’їхали в місто. З двадцяти гармат вдарено на повітання, пан Адам розчулився, називав мене милим приятелем (вже вкотре!), закликав притиснути до серця всі духовні надбання народу, подбати про його віру і майбуття. Хто б уже дбав, а хто б мовчав! Та я до часу стримувався, щоб не розохотити пана сенатора, припросив його з комісарами до себе на обід, дав час облаштуватися з усіма панськими вигодами (але й не давав занадто часу, щоб не збагнули, як порозтикував їх по всьому Переяславу, та ще й обставив козаками мовби для забезпечення спокою комісарського).