Я, Богдан
Шрифт:
— Гетьманшо наша, — бурмотів Чарнота, — за тебе… голови свої… кістьми ляжемо… Ти для нас…
Аби прихилити мене ласкою королівською, Кисіль намірився спершу вручити мені урочисто гетьманські знаки (що їх, до речі, Ян Казимир передав для мене без відома сенату й сейму), а вже тоді розпочинати переговори. Місце сій церемонії я призначив перед своїм двором, аби посли московський і семиградський, які мешкали поблизу, могли приглядатися.
Пройшов на конях мій полк охоронний, за ним музики з гетьманськими бубнами й трубами, тоді несли нову королівську хоругву, червону з білим орлом гаптованим і написом «Іоаннес Казімірус рекс», тоді булаву гетьманську, саджену туркусами, затим ішли комісари, яких я чекав у колі полковників і старшин. Мав на собі червоний алтембасовий кобеняк, підбитий соболями, поряд зі мною стояла Мотрона, в тім самім соболинім кунтуші, що стрічала мене в Чигирині, над нами
Мороз був ізрядний, не помагало й сонце, що світило того ранку яскраво й щедро, пани комісари, хоч і в хутра позакутувані, задубіли так, що й слова ніхто з них не годен вимовити, тож я не вельми й затягував церемонію, а припросив комісарів до дому на невелику перекуску перед обідом.
Комісари відтавали з морозу, вже їм розтулялися роти не тільки для чарки, але й для слова, і з того мало не сталося лиха. Булава королівська заважала мені, тож я поклав її на край столу, а тоді попросив Мотронку й зовсім прибрати. Та щойно Мотрона взялася за булаву, як скинувся ксьондз Лентовський і досить осхло зауважив, що негоже якійсь жінці доторкуватися до того, що освячене доторком рук можновладці польського.
На ту замітку вискочив неждано найрозважливіший з моїх полковників Федір Вешняк, потрясаючи перначем полковницьким над головою ксьондза, закричав:
— Се гетьманша наша, а не якась жінка, пане превелебний! Чи, може, прибув сюди впроваджувати нам свої целібати римські?
Інші полковники й собі пірвалися до ксьондза, а я не заважав їм, аби пан Кисіль упевнився, в якій шані тут не тільки гетьман, а і його жона.
Пан Адам кинувся рятувати свого нерозважливого отця превелебного. Він ляснув у долоні, і на той його знак до світлиці комісарські пахолки внесли великий, на зріст людський, дзиґар дивної роботи, з многими шкалами, які показували не тільки години й хвилини, а й дні, місяці, рух Сонця, Місяця, планет, констеляцію зірок і знаків Зодіаку.
Пан Кисіль пояснив, що сей дзиґар з Відня, зроблений імператорськими найславетнішими умільцями, його підносить в дар гетьманові Хмельницькому його милість король Ян Казимир і шле разом із дзиґарем і вправного зегармістра пана Ціпріана Курціуса.
Декотрі полковники, як діти малі, роззявили рота на те віденське чудо, що могло вказувати не тільки все перелічене паном сенатором, а може, й людську долю. Ще більший подив викликав пан Ціпріан, чоловік, мовби складений з двох половин, згвинчених чудернацьки, як і той дзиґар, що до нього був приставлений королівською волею. Зегармістр був у одязі з чорного оксамиту такому обтислому, що видавався вже й не одягом, а такою собі чорною лискучою шкурою. Тулуб зегармістр мав як усі чоловіки, може й задовгий і занадто дебелий, а підпирали той тулуб геть невідповідні ніжки, закороткі, ніби дитячі, якісь сухі, немов дві палички, і ввіткнуті знизу в основу тулуба так близько одна до одної, що, мабуть, оті обтислі плюдри в пана зегармістра мали протиратися в тих місцях щотижня, коли й не в коротшім часі. Карлик — не карлик, але й не чоловік, а так собі. Полковники немало подивувалися дзиґареві й панові Ціпріану, і так забуто незгоди, й приступили до врочистого обіду на честь панів комісарів.
Пан Кисіль втяв промову, в якій вихваляв королівську ласку, закликав пристати на всі вимоги королівські, втихомирити повсталий люд, повернути відібрані в панів маєтності, відшкодувати збитки, дякувати за амнестію, що її обіцяє його величність король, однак нахилити винуваті голови перед своїми панами і своєю слухняністю заробити їхню милість.
Я щосили стримував себе, починаючи свою мову, та однаково не міг приховати насмішки, коли дякував за ласку, що король мені і владу над військом прислав, і переступи мені й усім нам пробачає. Та на сім і кінець стримуванню, бо одразу й приголомшив я панів комісарів, сказавши, що комісію тепер трудно відправити, бо й війська вкупі нема, розпущено воно до трави, і полковники та старшини не всі зі мною, хто тут, а хто й далеко, а без них не можу і не смію нічого чинити, не ризикуючи життям своїм. Опріч того, і далі не чую відповіді на вимогу нашу скарати Вишневецького й Конецпольського і видати мені мерзенного Чаплинського. Поки ж не будуть сповнені всі наші вимоги, то нічого й не буде. Тоді або мені з усім Військом Запорозьким пропасти, або землі лядській, всім сенаторам, дукам, католикам і шляхті згинути. Знов пустити панів в Україну? Хай краще хліб наш миші їдять, ніж сього допустимося!
Пан Смяровський кинувся нагадувати мені, як під Замостям прихильно мовив про короля і про свою відданість йому.
— Мовив і мовити буду! — сказав я. — Мій король, бо то я вам його настановив! Не шанували ніколи своїх королів, спробуєте не шанувати й сього. Вже знаю. Та я примушу вас.
Кисіль став нудити, обіцяючи поступливість, мовляв, вони можуть піти й на збільшення козацького реєстру з дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч, і для старшин привілеї зроблені будуть, і ще.
Мені зашпигало в носі од тих мов марних, я шепнув Мотронці, щоб принесла табаки понюхати, вона ж, голубка моя, здогадалася не тільки мені догодити, але й зробити прикрість шляхетським носам панства комісарів. Принесла табаку в горнятку череп’янім і стала її розтирати, так що незабаром зачхав пан Кисіль, а тоді й пан ксьондз став кривити свого дебелого носа, звиклого до ладанів та тим’янів. Я запускав до горнятка пальці, закладав пучку табаки то в одну ніздрю, то в другу, пани комісари засльозено перезиралися між собою, не зважуючись щось сказати про ту табаку, а Мотронка мстилася їм за зневагу і мовби аж нахиляла горнятко то до одного панського носа, то до другого, щоб більше дошкуляло та пройняло до самих кишок.
Ох, моя найдорожча дитино! Готов був ухопити її отут в обійми при всіх, цілувати й милувати, і ніхто б з мого товариства не докоряв мені за те, бо ж так зуміла присадити пихатих ланів, як ніхто з нас, однак мав гамувати свою козацьку душу нестримну. Смяровський, мабуть, найвитриваліший з усіх комісарів і на всі наші норови й на табаку чорну Мотрончину сказав, що по дорозі до Переяслава, беручись по волостях тогобічних і сьогобічних, бачили вони, мовляв, тлуми хлопства, які мордували полонених шляхетських, топили в ополонках, обливали водою на морозі, прохромлювали вилами, обстругували живцем ножаками, та як же це так? І Кисіль, прочхавшись і відсльозившись, мерщій скинувся і додав, що й у Києві, як. йому сказано, йде мордування невтримне на людях нобілітованих або ж таких, що до них горнулися.
— Отже ж брешете, панство вельможне! — тихо, але так, що всі чули, мовив я їм. — Невинних забивати ні я, ні хто інший не казав ніколи! Хоч і те кажучи, що в нашій землі вільно нам рядити. Наша ж бо земля. Дав нам Бог те й понад те — шаблями нашими й смертями нашими. Шкода говорити! Коли станете тикати мені в ніс милосердям і згадувати про звірства, то нагадаю вам і ваші звірства, Вишневецького й Потоцького. Хіба не здирали шкіру з нас і не набивали соломою? Було. Все було. Та тепер не дамося вже більше. А щоб показати вам нешкідливу брехню вашу, то велю приставити до Переяслава невольників кодацьких і барських, і побачите, що всі цілі й здорові. І коли буде добра згода війська мого, то й передам усіх вам цілими.
Душа в мені перевернулася й збунтувалася від тої брехні Смяровського й Киселя. Згадав свої битви криваві, невідомість і непевність, перед якою ставали в степах, під Корсунем, на Пиляві, згадав кров нашу й сльози матерів і дітей і вже не міг повстриматися. Там були битви, звитяги, вікторії, а тут підіймався дух народу всього, той дух пойняв мене й поніс удалі захмарні, і що йому були якісь там комісарики, пани й підпанки.
— Ну ж бо посидьте та послухайте, панове, а я розкажу вам свою казочку, — мовив я. — Ви принесли мовби й прегарні пропозиції від короля. Та чи можливо їх прийняти, чи неможливо? Ось вам казка на те. Давно, кажуть, жив селянин, дуже маєтний, усі заздрили йому. У нього в домі був вуж, що нікого не кусав. Хазяї усе давали йому молоко в діру, і він часто лазив поміж родиною. Одного разу дали маленькому хлопчакові, хазяйському синові, молока. Приліз і вуж і став хлебтати з горнятка, хлопець ударив його ложкою по голові, і вуж укусив хлопця. На жалібний крик дитини прибіг батько, і вуж устиг сховати в нору голову, а хвоста не встиг. Батько відтяв йому хвіст. Хлопець умер, а вуж зостався калікою і не виходив з нори. Незабаром хазяїн дуже збіднів, побіг до знахарів і став питати: «Скажіть мені, чого се давніше було в мене багато волів, корови щедро доїлися, кобили гарних лошат приводили, вівці пишну вовну мали, на пасіці роїлась бджола; бували й гості, і я мав чим помогти бідним. Усякого добра було доволі, та ось за скільки років усе розлізлося, і я став біднішим од усіх, хоч як роблю, а проте ніщо не йде мені на користь, що день — то гірше. Скажіть, чи не можна мені помогти?» Знахарі йому відповіли: «Поки ти гарно обходився з своїм вужем, він брав на себе усі нещастя, що загрожували тобі, а тепер, коли пішло ворогування, всі біди впали на тебе. Коли хочеш знову щастя, погодься з вужем». Жінка понесла вужеві молока, але вуж молоко з’їв і втік. Тоді хазяїн став закликати його на дружбу. «Даремно ти заходишся, — відмовив вуж. — Як погляну я на свій хвіст, — одразу вертається пересердя, та і ти як згадаєш про сина, зараз закипить у тобі обурення. Через те досить дружби. Живи ти в своїм домі, як тобі любо, а я житиму в своїй норі».