Я, Богдан

Загребельный Павел Архипович

— Будеш зі мною, — сказав я твердо. — Пані Раїна має свій дім, ти матимеш свій. Ти — гетьманша.

В домі Сомків, де я мав стати, зустрів мене Іванець мій Брюховецький і молодший брат голубки моєї Ганни — Яким Сомко, вже сотник козацький, чоловік такої неземної краси, що незмога було зрівняти його будь з ким і чим. Я подумав: невже й Ганна була така вродлива? І злякався тої думки, бо Мотрона, яка дивилася то на Якима, то на мене, могла вгадати її. Вірив у Мотрончину доброту, але й не хотів без потреби піддавати ту доброту випробуванню. Тому не без радості почув запевнення Якимове, що одразу й поїде до своєї сотні, а прибув сюди тільки для того, щоб повітати великого гетьмана з гетьманшею і висловити

свою радість з того, що обрали його дім для перебування.

Коли б же вмів угадати страшну долю Якимову, — може, не відпустив би тоді його, тримав коло себе? Та однаково ж не порятував би, бо втримати чоловіка можна, поки ти живеш, а по смерті як те зробиш?

А вони ж як стояли оце переді мною на ґанку сомківського дому — прекрасний Яким і верткий мій Іванець, обидва вірні мені, повні поваги й любові до свого гетьмана, — так стануть і за два десятки літ, коли вже не буде мене, перед чорною радою козацькою, два мужі в силі віку, один прямодушний і чистий, як і тепер, а другий — підступний і хитрий — козиряв тим, що з гнізда Богданового, ходив, як і я, в простім одягу, їв із запорожцями саламаху й тетерю просту, спав, підклавши сідло під голову, — Брюховецький — Бреховецький. Гніздо таки справді моє, а діти — зозулині, з — поміжних Іванець найпідліший. Візьме він верх над Сомком і віддасть його під сокиру катівську, але й байдужий кат — татарин не хотітиме рубати голову Якимкові, дивуючись людям, які можуть позбавляти життя таке досконале творіння Боже.

Я відпустив Якима, може, й прогнав його, бо вже лякався молодих вродливих чоловіків поблизу Мотрони, хоч і відав гаразд, що всіх не проженеш і не відженеш, та й не хотів бути заздрісним передчасно.

В Переяславі вже ждали мене всі мої старшини, й полковники, і посли звідусюди — від господарів молдавського й мунтянського, від князя семиградського, від ординців і від самого султана турецького, була вже вість, що іде посол із Москви, а десь з — за Дніпра бралися до мене панове королівські комісари з Адамом Киселем на чолі.

Виговський, прискочивши до Переяслава на моє веління найпершим, мерщій втулив семиградського посла, якого привіз з собою, навпроти мого двору на Шевській вулиці, а ще один двір тримав для королівських комісарів, та я в день свого прибуття велів оддати той двір для московського посла, а комісарів по приїзді розтикати по всьому місту, щоб не могли вільно зноситися між собою.

Все робилося мовби само собою, вже тої ночі я поставив перед своїми побратимами Мотронку й нарік її гетьманшею, і пані Раїну теж посадовив біля себе за столом, і пила вона з мугирями вчорашніми, ледь вмочаючи свої шляхетські губи в міцний наш напій, а тоді ще й мала слухати пісню, яку я повів, приграючи собі на старенькій кобзі батьківській тридцятиструнній:

Розлилися круті бережечки, гей, гей, по роздоллі, Пожурилися славні козаченьки, гей, гей, у неволі. Гей, ви, хлопці, ви, добрі молодці, гей, гей, не журіться, Посилайте коні воронії, гей, гей, садовіться. Та поїдем у чистеє поле, гей, гей, на Пиляву. Та наберем червоної китайки, гей, гей, та на славу. Гей, Щоб наша червона китайка, гей, гей, не злиняла. Та щоб наша козацькая слава, гей, гей, не пропала. Гей, щоб наша червона китайка, гей, гей, червоніла, А щоб наша козацькая слава, гей, гей, не змарніла. Гей, у лузі червона калина, гей, гей, похилилася. Чогось наша славна Україна, гей, гей, засмутилася. А ми ж тую червону калину, гей, гей, та піднімемо, А ми ж свою славну Україну, гей, гей, та розвеселимо.

Я спитав Виговського:.

— Як це ти зачепився за комісарів?

— Гадав, що ти в Києві, гетьмане, туди й поїхав.

— Коли ж побачив, що немає мене там, то чом не вдарився за мною? Чи закортіло медів Киселевих куштувати?

— Гріх було знехтувати нагодою. Вивідав наміри комісарські.

— Що ж вивідав?

— Кисіль проговорився перед митрополитом. Мовляв, ми тут будемо тримати тирана за слово, яке дав під Замостям: амнестія, 12 тисяч війська реєстрового і скасування унії. А за те — військо все козацьке усунути на Запоріжжя, а в Україну пустити панів у їхні маєтності.

— Є в глеку молоко, та голова не влізе! Що з Литви?

— Радзівілл пішов проти козаків.

— Як же замирення королівське?

— Мовляв, Радзівілл порушує волю королівську.

— Алешто! Вони порушують, то й нам не гріх. Що привіз од Ракоці?

— Посол зі мною прибув. Проситься до тебе.

— Прийду опісля. Першого прийматиму московського посла.

— Ще не прибув, та й не знати, коли буде.

— Тоді султанського. Слід було дати йому асисторію коло мого двору, а ти мерщій втулив посла семиградського.

— Не хотів пускати сюди бусурманів.

— Коли немає в християнстві правди, можна попробувати її і в іновірців. Як топишся, то й за бритву вхопишся. Що ж Ракоці молодий обіцяє?

— Може зібрати своє військо в Мукачеві і вдарити звідти на Краків. Поможе йому Януш Радзівілл, бо вони в союзі, як дисиденти, окрім того, може, стануть свояками, бо Радзівілл одружений з донькою Лупула — господаря молдавського, а Ракоці хоче пошлюбити молодшу Лупулівну. Кажуть, такої краси небаченої, що вже й молодший Потоцький, і син Вишневецького, і Ракоці змагаються за неї, аж султанський двір затурбувався, і забрано ту Роксанду до султанського гарему, щоб зберегти цноту.

— Багато втяв, пане писарю! І про цноту Лупулівни довідався! Може, розповіси старшинам, як то бережуть цей скарб у султанському гаремі?

— Ну, поки султан малолітній, то сховок там найнадійніший.

— Гаразд із тою цнотою. Що ж хоче Ракоці за послугу?

— Хоче, щоб. поміг ти йому добути корону польську.

— І тоді він буде козацьким покровителем, чи як?

— Певно ж.

— Гаразд. Тепер послухаємо Джелалія. Филоне! Присунься — но ближче!

Джелалій, потемнілий від вина, сів ближче, відтрутивши Чарноту й суддю генерального Самійла, бликнув неприхильно на Виговського. Підняв келих.

— За твоє здоров’я, гетьмане, і за здоров’я гетьманші молодої!

— Не був ти, Филоне, такий гречний, як ми з тобою в Стамбулі в неволі сиділи, а при султанськім дворі вже й нахапався?

— Та де, пане гетьмане! — засміявся Джелалій. — До султана й не допущено, бо ще ж малий, а ми, виходить, так само малі, ніхто й не знає про нас достоту. Насилу до великого візира дошкреблися. А той так у вічі й порскає! Зрадили, мовляв, панам своїм і вірі своїй, то й нам зрадите, чого приблукалися до священного порога його величності султана! Ну, й ще там багато чого було казано, та я вже й не дослухався, бо то вони так бурмотять, ти ж знаєш, Богдане. То я й кажу тому візиру. Ми, кажу, в панів своїх терпіли муку більшу, ніж у вас невольники на галерах, то й чом би мали дотримувати вірності своїм мучителям? А прибув я від народу великого й звитяжного, і просимо тільки давати нам татар, а ми платитимемо вам данину, як волохи, молдавани й Семиграддя, скільки вже там скажете, а проти кожного вашого ворога виставлятимемо щоразу хоч і десять тисяч війська, а вже яке те військо, то відаєте гаразд самі.