Я, Богдан
Шрифт:
Королівські комісари приглядалися до того, як повниться гетьманський двір посольськими оршаками, їх тіпала нетерплячка, вони пересилалися з моїм генеральним писарем, домагаючись початку своєї комісії, я ж радив панам комісарам подумати пильніше про те кровопролиття, що чиниться на Литві, грозячись, що за одного мого полковника, якого Радзівілл велів посадити на палю, вчиню те саме з чотирма тисячами полонених лядських, яких маю з Кодака та Бара.
Кисіль поривався до мене, я не пускав його до себе, спихав на Виговського, хай би він став моїм вухом, там пан сенатор
Кисіль обурювався: «Хлопи нахабні в щасті. Я обраний вісником миру, а не феціалом війни, а пан Хмельницький трактує мене в такий принизливий спосіб. Чи не бачить, що без моїх порад втоне в Сьому морі хлопської ребелії і своєволі? Коли хоче вберегтися, то хай би мерщій відокремлював козаків од поспільства, зложив реєстр з самого пограничного козацтба, убезпечив свої власні справи і з усім послушним йому Запорозьким Військом ішов на Запорожу, а вже б ми з полишеним хлопством зробили спокій, не пускаючись в ніякі тиранства, але й не даючи ворохобному плебсу піднімати голову. Хмельницький чинить нестерпну пролонгацію для комісарів, а мав би взятися за розум та розпочати трактати. Хто ж його нахилить до того, тому буде вічна дяка від короля й вітчини».
Пан Іван, гаразд відаючи, яка в мене шия негнучка, не вельми й спішив у помічники до Киселя, однак не міг знехтувати нагодою, аби не похвалитися своїми впливами.
«Тепер уже всім відомо, — казав він, — що за поміччю Божою я в Війську Запорозькім володар у всіх ділах найперший. І гетьман, і полковники, і все Запорозьке Військо мене слухають і шанують. Знають про се і кримський цар та його мурзи і хто в них є володарі, знають і в Царгороді, й на Волощині. Король угорський Ракоці кличе мене до себе, і владу мені дає над військом, і півтори тисячі золотих на рік, і многі городи у власність. Та я не мислю нікуди їхати, бо вже тепер бачу, що пан Хмельницький без моїх порад чи й не пропав би».
Мабуть, усі царедворці однаково знахабнілі і однаково облудні, бо й тоді, коли дмуть в одну дудку, не вірять один одному. Виговський торохтів панові Адамові про свою значущість у козаків, а сам уже на ранок стелився переді мною нікчемним підніжком. Кисіль, нібито закликаючи пана Йвана в свої повірники, вночі пробрався до Чарноти й намовляв його проти мене, обіцяв гетьманство від короля і всяку ласку.
Коли я вранці вийшов з ложниці, то в світлиці побачив Чарноту, який сидів за столом і цмулив горілку. Тривало те, мабуть, час некороткий, бо вже й голова в Чарноти не держалася на в’язах і все тіло йому якось осунулося, як глиняна гора від довгих дощів.
— Що пропиваєш, пане обозний? — поспитав я його напівжартома. — Чи не армату козацьку? Так вона ж тепер така, що чи й проп’єш самотою!
— Тебе пропиваю, — похмуро мовив Чарнота. — Може, й ти благословишся зрання, пане гетьмане?
— Коли мене пропиваєш, то не зі мною ж се робити маєш, а з тим, кому хочеш пропити.
— Не був би він під твоїм захистом гетьманським, то вже б по ньому третю молитву відспівували! — скреготнув зубами обозний.
— Хто ж то такий недоторканий? — подивувався я.
— Твій приятель милий, пан сенатор і комісар королівський пан Кисіль! Намовляв мене на гетьманство, а тебе щоб злагіднити.
— Яким же побитом злагіднити?
— Се вже я мав вигадати — чи шаблею, чи мотузком, чи й отрутою…
— То й як же ти?
— Та що! Пане Богдане, за кого маєш Чарноту свого! І чом же цей псявіра мене вибрав для падлючих сих намов! Ну, скажи мені, гетьмане, чому мене? Та ще ж лежав я недужий і не зміг бодай плюнути йому межи очі!
Він стукнув кулаком об стіл і заплакав.
Я підсів до Чарноти, поклав йому руку на плече, другою Налив чарку йому й собі.
— Хоч і гірка вона, та давай вип’ємо по — братськи, Чарното, бо й що на сім світі солодке? Дивуєшся, що пан Кисіль хоче моєї смерті? А який же пан нині не хоче того? Давно вже смерть ходить коло мене, вже й не навшпиньках, а повного стопою, не скрадливо, а нахабно, і квапить, гніваючись, що затримую їх. А мене береже од смерті народ. І оточений я не двораками лукавими, а народом. Чи ж киселям це збагнути? Чи ти хоч повівся з паном сенатором з козацькою гідністю належною?
— Вигнав з своєї хати! Ото почув його сичливі слова, то й хворощі відкинув, зіпнувся на ноги та линув горілки на руки, щоб змити з них сліди доторку Киселевої правиці, плюнув і подався сюди. Але чом же саме до мене прибився той апостата мерзенний? Чи тому, що я найдужче розкрикувався проти тебе, Богдане, може, ще й дужче за Нечая? То ж дурна моя голова винна і норов падлючий.
— Не переймайся занадто. Хто б’ється за чужу свободу, хоче свободи й для себе, і нема в сім гріха ніякого.
— То чом же одні кричать про свою свободу, як оце я з дурного свого розуму, а інші мовчать?
— Може, вони кричать мовчки, Чарното? В душі своїй кричать, і той крик іноді страшніший за почутий. Немає чоловікові спокою і в найвищих здобутках. Ось ми вибороли свободу, а чи вільні в своїх учинках? Одразу помічено нас навіть тими, хто й не знав про наше існування, і вже просять, обіцяють, вимагають, погрожують, ставлять умови. Так і пани комісари королівські. Тримав їх, поки міг, аби відчули вищість нашу козацьку над ними, та вже доведеться пустити їх до себе, пустити, а тоді й одпустити з Богом їхнім. А про сю пригоду нічну забудь, Чарното.
— Як же забути таке?
— Ще й не таке буде.
Ми ще раз випили по чарці, та тут увійшла до світлиці Мотрона й заклякла на порозі. Чарнота, хоч який упитий, вмить стрепенувся, вигнув спину, скочив з — за столу, нахилив рвучко голову перед Мотроною.
— Гетьманшо наша дорога! Чолом тобі! Шана козацька! Любимо тебе всі, як і гетьмана нашого.
Мотрона сміялася очима до мене понад схиленою в поклоні Чарнотиною головою, тоді подала йому обидві руки — не для поцілунку, як шляхтянки, а для потиску, і підвела обозного знов до столу, але я показав, що з нього вже досить, і теж звівся з — за столу, і так ми удвох випровадили нашого гостя до дверей.