Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
I пiшла через садок, не обертаючись. Знала: без неї вiн не наважиться перетнути кордон
помешкання. Отже, i цю справу зроблено. Лишається повiдомити фрау, що одна з кiмнат завтра
звiльниться. А прощатися зi спiввiтчизниками – рiч остання, як вийде.
Фрау сидiла у вiтальнi, дивилась телевiзор i куняла. Оксана коротко повiдомила про свої новини.
– Що ж, дiло ваше, – вiдповiла стара. – Я шкодуватиму. Хочете, завтра я викличу таксi – доїдете
прямо
– Нi, дякую, – вiдповiла Оксана. – У мене обмаль речей, доїду на електричцi.
Фрау знизала плечима – робiть, як хочете i додала наостанок:
– Поверталися б ви краще до дiтей. У вас їх, здається, двоє? Я багато подорожувала свого часу i
знаю: завжди краще там, де нас нема...
Оксана теж знала цю прописну iстину, але не могла пояснити, що вона не «подорожує« i залюбки
повернулася б до Миколки з Олею, якби не грошi. Але що може розумiти ця заможна панi, вдова
ювелiра, котра нiколи нi в чому собi не вiдмовляла... Оксана подякувала за пораду i пiшла збирати
речi.
Їх дiйсно було небагато: та сама валiза, з якою вона сюди й приїхала. Додалося хiба кiлька
футболок i зимове пальто, яке, можливо, їй i не знадобиться в теплих краях. Точно! Його можна
залишити Меджнуну – нехай продасть. Пальто хороше. Навiщо ж добру пропадати?
Вона набрала номер телефону покинутого коханця. Призначила зустрiч уранцi на вокзалi – нехай
прийде за пакунком. Додала до пальто ще кiлька своїх футболок. Запакувала все в пластиковий пакет.
Валiза була зiбрана близько першої ночi. Оксана присіла на лiжко. Втома охопила її. Втома i
вiдчуття деякого дежа в'ю: вона знову тiкає! Хоча тепер не треба ховати валiзу пiд лiжком i туга не
така пекуча, не розриває мозок. Просто висить посерединi грудей великою порожньою кулею. Але що
там казала фрау Шульце: у неї ще буде час на справжню посмiшку. Звiсно, буде!
...Почнеться з того, що в тiй теплiй країнi вона нарештi отримає довгоочiкувану звiстку з дому.
Певно, напише син – вiн завжди був до неї бiльш лагiдним, мамчиним синочком. Напише так: «Дорога
мамусю!..». I вона задихнеться вiд щастя i прощення. Отже: дорога мамусю, тато зробив ремонт i
купив комп'ютер, а менi – справжнiй великий фотоапарат, учуся фотографувати. Ми їздили на море.
Оля пiшла на курси англiйської. Тато бiльше не п'є, адже купив авто i тепер ми щонедiлi виїжджаємо
до лiсу. Мамусю, ми всi розумiємо, що це все завдяки тобi. I просимо пробачення, що не писали, адже
були спочатку дуже-дуже на тебе ображенi. Я тебе дуже люблю. I Оля також. Тато скучає. I бiльше не
грає
зустрiтися. А ще тебе дуже любить Маркiза – ти б бачила, яка вона стала пухнаста! I вже зовсiм не
кульгає...
А далi до листа буде причеплено «вкладення». Вона натисне на клавiшу i збереже його на
«робочому столi». Вiдкриє i побачить свiтлину: троє людей на тлi моря i гiр – тато з сином i донькою.
Вдивлятиметься у свiтлi усмiхненi обличчя дiтей. Миколка витягнувся, майже одного зросту з
тендiтною Олею. Оля – справжня красуня, така, якою колись була вона. Сергiй обiймає їх за плечi i
посмiхається, нiби промовляє: ну, от бачиш, а ти не вiрила! Неправда: я вiрила! I саме тому поїхала
сюди i поїду ще далi, аби було саме так!
Було вже за пiвнiч. Оксана сидiла на лiжку, обiйнявши подушку i посмiшка – справжня посмiшка! –
блукала по її освiтленому мiсяцем обличчi. Просидiла так до ранку. О сьомiй тихо вийшла з кiмнати,
несучи валiзу i пакунок для Меджнуна. До вокзалу близько – донесе. А в мiстi вiзьме таксi до
летовища – так буде дешевше. Прощавай, котедже! Залишайся з миром! Нехай кожному, хто
тимчасово перебуває в ньому, поталанить так, як їй...
Вокзал у цю вранiшню годину був порожнiй, нагадував скляну скриньку. Прощавай, вокзале!
Сьогоднi вона побачить iншi вогнi. До електрички залишалося п'ятнадцять хвилин. Оксана пiдiйшла
до кавового апарату, кинула монетку, натисла кнопку з написом «Гарячий шоколад».
Нiчого, сьогоднi вона може собi це дозволити. Спостерiгала, як коричневий тягучий струмок
наповнює паперову склянку. Як давно вона не їла шоколаду!
Але витягти склянку з апарату не встигла – вiдволiк якийсь приглушений галас. Обернулася. I
забула про склянку. В кутку вокзалу щось вiдбувалось. Спочатку вона помiтила Меджнуна. Вiн стояв,
оточений молодиками в шкiряних куртках. Вона часто бачила таких на вулицях i на майданi бiля
Макдональдзу – з поголеними головами i ланцюгами на пасках. Скiнхеди, борцi за чистоту нацiї. Вона
завжди намагалася обходити їхнi галасливi скупчення. Тепер вона пiшла прямо на них, потiм побiгла,
дивлячись, як смикається в їхньому тiсному колi розбита голова Меджнуна. Вони методично, кожен
по черзi, били його, ставили на ноги, притискаючи до стiни, i знову гамселили, мов грушу. По обличчi
хлопця текла кров.
– Стiйте! Облиште! Не чiпайте! – кричала на ходу Оксана, не помiчаючи, що кричить не по-