Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
– Маю йти на збори – домовились зiбратися неформально на чай у фрау Мерх, треба щось
вирiшити про змiну репертуару, – зiтхнула Вiра. – Пiсля смертi дружини Марiєнгаузер збирається нас
залишити – переїжджає до дiтей в Австралiю. Його тут вже нiчого не тримає. А вiн завжди вiв першi
партiї...
– А-а... – сказав Роман.
I несподiвано подумав, що якби (не дай Боже!) Вiри не стало – що б вiн вiдчував? Чи був би це
справжнiй бiль?
Неприємна думка...
Неприємна
Вiра кивнула йому здалеку, взяла сумочку – здається вiн такої в неї не бачив – i пiшла, обережно
причинивши дверi. На їхньому бездоганно бiлому тлi одразу ж вималювався ефемерний силует,
вiддiлився вiд дверей, полинув убiк Романа Iвановича, обплiв його невагомими обiймами.
Роман кинувся на своє лiжко, втупився у стелю, на якiй так само засвiтився вiдбиток тiєї
сьогоднiшньої посмiшки.
Вона посмiхнулась-таки! I можете рiзати мене ножем, якщо це не так!!!
...Порцелянову Дiвчинку звали Леннi.
Цього разу вона вiд'їхала вiд автомийки на метрiв зо двiстi – туди, де навпроти свiтився напис
«Motel», i несподiвано рiзко загальмувала перед входом. Вiн навiть рота роззявив. Вона нiколи не
зупинялась! Невже зараз вийде i вiн зможе ще раз побачити її на повний зрiст?!
Роман Iванович пiдтягнув вiдвислу щелепу i насунув на очi сонцезахиснi окуляри: так буде
зручнiше спостерiгати. I вiн спостерiгав, як вона висунула двi нiжки в чорних панчохах-»сiточках» з
авто, потiм випурхнула, демонструючи решту – тiло метелика в обрамленнi ореолу невидимих крил.
Роман розстiбнув блискавку комiра робочої куртки – вiн заважав дихати, але це не допомогло.
Дiвчинка ж сперлася на дверцята, попорпалась в сумочцi на довгому Срiбному ланцюжку, дiстала
сигарету, закурила. Душа Романа бездоганним Колечком вiдлетiла вiд її вуст. Було таке враження, що
вона Дивиться саме на нього! Роман Iванович трусонув головою, щоб вiдiгнати мару. Не може такого
бути! Вiн закляк у дверях мийки.
Їх вiддiляла вiдстань у тi двiстi метрiв i чорнi скельця Романових окулярiв.
Потiм сталося неймовiрне.
Докуривши, Порцелянова Дiвчинка пiдвела руку i зiгнутим пальцем поманила когось до себе – на
зап'ястi зблиснула i дзенькнула низка браслетiв. Когось, кого бачила навпроти.
Роман озирнувся. Майданчик був порожнiм. Вiн напружив зiр i обличчя дiвчинки наблизилось до
нього, мов в об'єктивi фотоапарата. Вiн чiтко i ясно побачив її посмiшку, а вона знову порухала в
повiтрi тонким пальчиком. Сумнiвiв не було – жест адресований йому!
Роман витер руки ганчiркою, кинув
сорок двi, поплив уперед через майданчик, вiдчуваючи, як голова наливається кров'ю, мов перед
iнсультом. Якщо це помилка, вирiшив вiн, дiйду до авто, омину його i пiду далi за рiг. Ходити такою
траєкторiєю нiкому не забороняється! Нехай собi думає, що хоче. Можу навiть байдуже, наскiльки це
у мене вийде, кивнути їй.
Йому залишилось здолати не бiльше десяти жахливих крокiв, як вона вже точно чiтко кивнула
йому i, не дочекавшись, коли вiн пiдiйде, пурхнула в дверi мотелю. Сумнiвiв не лишилося: всi її рухи
стосувалися його.
Роман Iванович згадав, як нещодавно не мiг виринути зi сну i подумав, що i зараз варто
прокинутись. Але з жахом i захватом зрозумiв, що все це вiдбувається наяву. Ось i дверi мотелю. Вони
автоматично розсунулись перед ним. Дiвчинка стояла бiля стiйки адмiнiстратора, щось говорила, а
побачивши його, знову махнула в повiтрi рукою, показуючи дорогу в кiнець коридору. I вiн пiшов, мов
заворожений, орiєнтуючись на цей жест.
Усе це було незвичайно. I вiн мрiяв лише про одне – нехай цей коридор нiколи не скiнчиться, щоб
вiн бачив, як погойдується перед ним ефемерний силует метелика, щiльно затягнутий в тонку чорну
шкiру коротких шортiв i куртки-«косухи». Лише раз вона обернулася – чи йде вiн за нею – i зникла за
дверима номера...
Тепер можна було спокiйно повернути назад, побiгти, долаючи бiль у серцi i в скронях, втекти,
розчинитися в повiтрi – вона дала йому цю можливiсть. I вибiр лишався за ним. Чудова, дивовижна,
романтична, розумна дiвчинка! Чому вона обрала його? Невже дiйсно вiдчуває те саме, що i вiн?
Роман стишив ходу. Згадав своє переконання: шлях до мрiї – кращий за її здiйснення. Чи не залишити
все так, як було, як є? А потiм згадувати про цей випадок усi сорок два наступнi роки, котрi вiн
збирається прожити тут?
Зупинився перед прочиненими дверима. Зi щiлини повiяло тривогою. Ноги тремтiли. Роман ступив
кiлька крокiв уперед, зачинив за собою дверi.
Порцелянову Дiвчинку звали Леннi...
Про це вiн дiзнався вже потiм, коли пiд його ногами розверзлася, розтрiскалася спалена пустеля.
Але перед тим вiн побачив те, що хотiв побачити – з дитинства, зi своїх десяти рокiв: як
з'єднуються порцеляновi частини статуетки. Побачив не одразу – очi довго звикали до напiвтемряви
затишного номера, кров заливала мозок, у вухах гуло. Коли це все стишилось, на лiжку висвiтилось те