Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
унiверситетського саду i вiдчайдушно сперечається з приводу перекладiв Бродського нiмецькою
мовою.
Вiра так само докладно i розважливо вiдповiла на кiлька запитань про свої успiхи в мiсцевому
оркестрi i пiдготовку до дня мiста, на якому їхнiй музичний колектив має їхати на платформах
вантажiвок, прикрашених квiтами.
Потiм настав час роздачi канапок. Вiра завжди охайно загортала їх у фольгу i вкладала в маленькi
пластмасовi контейнери. Марина зазвичай
обiдами. Роман, як завжди, з вдячнiстю погладжував дружину по плечi...
Два поцiлунки на порозi – i Вiра залишалася сама.
Починала збиратися. Але перед тим знову заварювала каву на кухнi.
Робила це лише задля того, щоб дiждатися хазяйку фрау Шульце i зайвий раз у милих уранiшнiх
теревенях про те i про се натякнути, що вони тут тимчасово. I колись запросять поважну фрау до себе
в гостi. У власний будинок. На знак вдячностi за гостиннiсть...
Розпрощавшись з дружиною i донькою, котра завжди знаходила причини, аби не їхати разом із
батьком, Роман Iванович кiлька хвилин спортивною ходою йшов до симпатичного вокзальчика, де
сiдав на електричку. Зсередини вагони пахли, мов квiтковий сад, i Роман проводив сорок хвилин у
приємнiй запашнiй колисанцi. У роздумах. У планах на майбутнє...
...«Менi лише сорок два...
Дасть Бог, я проведу ще стiльки ж у цiй благодатнiй країнi. Тобто добряча частка життя попереду!
Звiсно, зараз, не дуже приємно вставати о сьомiй, труситися в електричцi, але скоро я долатиму
вiдстанi на авто, як всi нормальнi громадяни. Хоча, до чого тут авто? Рiч навiть не в цьому. Рiч у
самореалiзацiї. У мене досить знань i досвiду, щоб подолати всi перешкоди. Довести. Що довести?
Довести, що я не даремно народився. Що зможу... Господи, як хочеться спати... Ще тридцять хвилин
дороги. Варто використати їх з користю для себе. Думати! Щось занотувати в блокнот. Зробити бодай
якусь основу для майбутнього роману. А вiн давно вже складається в головi. Вiн вже iснує!
Для початку це буде комерцiйний проект – вiн буде таким, якого потребує тутешня публiка.
Написати роман не так вже й складно. Головне – обрати тему. Щось у стилi Дена Брауна – якесь
романтичне розслiдування. I краще на мiсцевому ґрунтi. Скажiмо, про кохання сiмдесятитрирiчного
Гете до юної баронеси Ульрiки. Назвати його «Останнє кохання Йогана». А що? Звучить заманливо!
Текс має бути не надто складним, але i не таким примiтивним, як друкують пiд яскравими
обкладинками. Зробити його глибшим, розлогiшим. Шкода, що вiн iснує лише в головi, але це не
страшно. Буде час – а вiн обов'язково буде! – почну записувати.
Наприклад, вiн може бути таким...».
Роман Iванович поглянув у вiкно, натхненно втягнув нiздрями аромат стерильно чистого вагона i
навiть провів у повiтрi вказiвним пальцем, нiби вже записував початок свого роману:
«...Розчарований i пригнiчений вiдмовою юної нареченої, уславлений нiмецький поет Йоган
Вольфганг Гете стояв на фiлiгранному мостi над рiчкою Тепла посеред Карлових Вар i печально
дивився на мiсто. Панi i панянки, що проходили повз свого кумира, сором'язливо ховали обличчя пiд
мереженими парасольками. Вони нагадували бiлi цукровi фiгурки, якi кондитери розставляють по
боках весiльного торта. Це порiвняння було таким влучним, що на якусь мить Йоганн вiдволiкся вiд
сумних думок i новим поглядом окинув мiсто: шедевр французького архiтектора Ле Корбюзьє дiйсно
схожий на весiльний торт. Подумавши про весiлля, якого не буде, Йоган насупився i так мiцно стиснув
зуби, що прикусив собi язика...». Нi, про язик не треба! Це вже якийсь натуралiзм. Але я добре уявляю,
що мав вiдчувати хрещений батько Мефiстофеля в такiй незручнiй i навiть соромнiй для свого
поважного вiку ситуацiї...
Потiм можна двi-чотири сторiнки присвятити змалюванню рiзних деталей. Причому чiтко
встановити норму: сторiнка пiде на змалювання статури, ще одну присвятити очам i iншим частинам
тiла, ще з десяток розворотiв помусолити риси характеру. Так би мовити, додати обсягу перед тим, як
розпочати саму iсторiю. Хiба не так у Гессе?
Стоп. А де ж улюблена книжка? Ага, ось вона. Отже, сторiнка четверта. Вiдкриваємо i читаємо:
«Вiн був не високий, але мав ходу i поставу кремезної людини, носив модне i зручне зимове пальто, та
й загалом одягався пристойно, але недбало, охайно голився, його волосся, зовсiм коротке, мерехтiло
срiблом...» Хiба зробити приблизно таке ж – складно? Просто треба мати на все це час. А час у мене є.
Менi лише сорок два... Так, про це я вже думав.
Учимося далi. Ось через кiлька сторiнок iде таке: «Тримався вiн, нiчого не скажеш, ввiчливо, навiть
привiтно...» I нижче: «...i все ж таки вiд нього вiяло чимось чужим, чимось, що тодi менi здалося
недобрим або ворожим».
Потiм ідеться про обличчя: «...обличчя нового мешканця, яке вiд початку менi сподобалося,
незважаючи на щось дивне в поглядi, було обличчям незвичайним i сумним, але живим, дуже
одухотвореним, чiтко вилiпленим i натхненним». Ще через кiлька сторiнок мова про звички, риси