Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
Хоч ти так просив, щоб самого тебе не кидали.
Хтось каже крiзь сон, що з води вийшло добре вино,
I скиглить всю нiч за кущем те дiвча iз Маґдали*...
Пісня «Сум Марії» на слова Ігоря Жука.
Голос iснував нiби окремо вiд неї. Вона навiть не впiзнала його, настiльки забутим було звучання
рiдної мови. Голос лився, мов кров, змiшана з медом, затоплював увесь простiр i чорнi фiгурки за
столами завмерли, наче у дитячiй грi. Вони не могли знати слiв, але її
мовчати, адже в кожне слово вона вкладала той сенс, який не потребував перекладу...
О так, пречудове вино ти зробив iз води! –
Та нинi воно стало кров'ю твоєю, Месiє!
Доба не мине, третiй пiвень iще не пропiє,
Як тричi найперший твiй учень зiб'ється з ходи!
Чого ж ти навчив їх? Що далi вони понесуть –
Чужi в цьому свiтi, зiщуленi привиди часу...
За кого ти вип'єш оту нелюдську свою чашу,
Для кого назавше закреслиш людську свою суть?!.
Тиша...
Пауза.
Навiть чудно, як потрiскують свiчки, що пломенiли в круглих вазах на столиках. Здивування
змiнилося напруженою увагою. Злiсть i вiдчай, з якими вона вийшла на сцену, перейшли у неймовiрне
бажання донести до цiєї публiки те, про що вона намагалася не думати у боротьбi за хлiб насущний –
про любов i зраду, офiру i прощення. Про те, що все в свiтi – лише одна велика iсторiя однiєї людини,
в якiй злилося безлiч iнших людських iсторiй.
I її треба прожити на своїй землi.
Не спиш, мiй синочку... Я в думу твою не ввiйду –
Ти вирiс, ти вище твоєї печальної мами.
Лиш серце моє за тобою блукає свiтами
Крiзь нiч, що, мов казка, стоїть в Гетсиманськiм саду...
Тетяна вiдступила в темряву. В крузi свiтла лишився мiкрофон.
Унизу, в мерехтiннi свiчок, так само непорушно застигли тiнi. Тепер вони не були в чорних формах
– мара зникла. Перед нею сидiли люди, яким вона щойно сказала щось важливе. Але, передусiм, вона
сказала це собi. I вирiшила...
Тетяна тихо зiйшла вниз, пiшла помiж столиками i вийшла на вулицю.
Вона не чула, як за нею бiг Вiл. Не чула умовлянь.
Лише вiдiгнала його помахом руки, мов набридливу муху.
Роман Iванович. Партiя в шахи
Роман Iванович хропiв i нервово смикався увi снi.
Йому снилася унiверситетська аудиторiя. Вiн стояв перед нею абсолютно голий i читав лекцiю на
тему «Методи i зразки неореалiзму в давньоiрландських сагах». Тема здавалася йому дещо дивною.
Але вiн натхненно намагався щось промовляти до
але з нього не вилiтав жоден звук.
Думаючи, як вийти з цього незручного становища, Роман Iванович у пошуках допомоги, кивнув
кудись у бiк – i з-за великої дошки-екрана вийшов чоловiк у фрацi. Побачивши його, Роман Iванович
злякався – чи не забули поставити рояль? Озирнувся i з полегшенням зiтхнув: рояль стояв у правому
кутку зали. Чоловiк у фрацi сiв за нього i уважно подивився на викладача. Очi в нього були вузькi i
зеленi, мов у єгипетської кiшки. Роман Iванович знову кивнув i той заграв якусь довгу старовинну
мелодiю. Причому рояль залунав, як волинка. I пiд цi звуки Роман Iванович почав жестикулювати.
Йому здалося, що саме зараз вiн вiднайшов найкращу форму для читання лекцiй – мовою жестiв.
Волинка лунала майже на однiй нотi (напевно, в цей час Роман Iванович просто чув сам себе – своє
хропiння).
Студенти повставали з мiсць i шалено зааплодували. Їхнi гучнi оплески болюче вiдлунювали в
вухах. Галас дiйшов до тої нестерпної звукової межi, коли Роман Iванович змусив себе зрозумiти, що
то є сон i попрохав себе прокинутись. Але нiчого не вийшло – сон тривав, оплески не вщухали.
Нарештi дихання збилося з ритму i на останньому сплеску власного хропiння Роман Iванович
стрепенувся, розплющив очi i заклiпав повіками, не розумiючи, куди i навiщо повернувся.
Над ним стояла дружина Вiра Власiвна i щосили тормосила за плече.
– Ти перебудиш увесь будинок, – сказала вона. – Повернися на бiк.
Роман Iванович заспокiйливо помахав рукою i слухняно повернувся до стiни.
Дружина навшпиньках пiшла.
Уже кiлька мiсяцiв вона спала в кiмнатi доньки, мотивуючи це тим, що, по-перше, чоловiку треба
добре виспатись перед заняттями в унiверситетi, а по-друге – через його хропiння. А ще тому, що їй
теж треба було висипатись, адже вставала Вiра рано i перед тим як вирушити на репетицiю до
фiлармонiї, за давньою родинною традицiєю, готувала поживний снiданок.
Вiра встала о шостiй. Вийшла на кухню.
Кухня в пансiонi фрау Шульце була загальною для всiх квартирантiв i розташовувалась на
першому поверсi. Туди Вiра виходила пити вранiшню каву i пiдсмажувати грiнки на снiданок.
Там було єдине мiсце, де можна торохкотiти посудом о шостiй ранку, доки мешканцi будинку i її
родина – чоловiк та донька – ще нiжились у лiжках.
I тридцять уранiшнiх хвилин належали тiльки їй однiй.
Вiра ввiмкнула кавоварку. Кава повiльно капала в кухлик i наповнювала помешкання ароматом