Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
ненависна вода затоплює її паперовi обмотки.
Плюнула спересердя собi пiд ноги: чорт забирай цю нiч! Це мiсто! Цi лiхтарi! Цю вiдсутнiсть
транспорту, а разом з усiм – i цi клятi дорогущi чоботи!
Чоловiк на тому боцi вулицi все ще стояв, заховавшись пiд аркою. Певно, спостерiгає за нею
мисливським поглядом. А вона стоїть пiд лiхтарем сама-самiсiнька i дiйсно нагадує дешеву повiю.
Серце дзенькнуло i стислось.
Перед казармою
стояв лiхтар...
Вiн
Давай, як ранiше,
зустрiнемось бiля нього,
Лiлi Марлен...
Ось вона i стоїть пiд лiхтарем. Навпроти, замiсть казарми – зачинена бiлою «гармошкою» вiтрина
меблевої крамницi. Вона стоїть мокра i нещасна, в обмотках з туалетного паперу на ступнях.
Два нашi силуети
виглядали, як один...
Як нам було добре...
Це помiчали всi перехожi,
котрi проходили повз нас
коли ми стояли пiд лiхтарем,
Лiлi Марлен...
Сто, двiстi, триста разiв переспiванi нею рядки Ханса Ляйпа, написанi бозна-коли пролунали
сьогоднi по-особливому – саме пiд цим лiхтарем, де вона випадково зупинилася.
Ханс Ляйп, син портового робітника з Гамбурга, бiдний вчитель, колись так само стояв на вартi пiд
лiхтарем. Тiльки це було в Берлiнi перед вiдправкою на фронт на початку квiтня 1915 року, а двi
дiвчини змагалися за його увагу – донька бакалiйника Лiлi i медсестра Марлен. Була ще й третя на iм'я
Смерть. I вiдчуваючи наближення цiєї третьої, молодий солдатик створив гiмн цим двом жiнкам,
увiчнивши їх в однiй особi. Пiсля вiйни вiн став поетом i художником, але знаним лише за цiєю однiєю
непоказною i не пафосною пiсенькою. А що сталося з ними, з тими дiвчатами? Чи знали вони, що їхнi
iмена ввiйдуть в iсторiю? Лiлi i Марлен...
Тетяна ледь не задихнулася – з такою яснiстю вiдчула, як це треба спiвати. Адже пiсня була про
неї!
Варто було лише ось так випадково зупинитись – але не в свiтлi софiтiв, що освiтлюють подiум
нiчного клубу, а ось так – на порожнiй вулицi, бiля лiхтаря, пiд дощем. I до спазмiв у горлi вiдчути тi
простi до примiтивностi рядки...
...Ось солдатику гукає вартовий: треба повертатися в казарму!
Але вiн не може вiдiрвати вiд себе – з судинами i кров'ю! – рук коханої, хоча знає, що запiзнення
може коштувати йому трьох днiв арешту. Вiн усе стоїть, притиснувшись до неї, шепоче «до
побачення» – i не може зрушити з мiсця. Не може роз'єднати один спiльний силует, що вiдбивається на
стiнi протилежного будинку. Один спiльний силует.
Не може, адже знає: вiн не повернеться до неї. Нiколи.
Нiколи, Лiлi Марлен:
Schon rief der Posten,
Sie bliesen Zapfenstreich
Das kann drei Tage kosten
Kam'rad, ich komm sogleich
Da sagten wir auf Wiedersehen
Wie gerne wollt ich mit dir geh'n
Mit dir Lili Marleen...
Скiльки
пiсеньку, що стала її коронним номером у клубi. Саме завдяки їй тримав Тетяну хазяїн, завдяки їй
пошив костюм а ля Марлен Дiтрих i саме завдяки їй вона уникала непристойних пропозицiй.
Займалася лише консомацiєю! Але то дрiбницi. Це можна витримати, якщо навчитись не ковтати
спиртне або вдавати, що ковтаєш. А вона навчилась.
Вона багато чого навчилась...
Господи, зiтхнула Тетяна, дивуючись тому, якi незвiданi шляхи може вистелити доля! Звiсно, цей
лiхтар бачив її сто, двiстi i триста разiв:
Твої кроки знає цей лiхтар...
Вiн горить тут щовечора...
А мої забув давно...
Якщо зi мною трапиться бiда,
З ким ти стоятимеш пiд цим лiхтарем,
Лiлi Марлен?
Я стоятиму сама. Сама вночi. З мокрими ногами в чоботах за сто євро, з прокуреним волоссям –
така гарна, загадкова i... нiкому не потрiбна.
Чоловiк під аркою все ще дивиться на неї. Але не пiдходить. Тут чемнi мужчини, якщо кажеш «нi»
– то це вже «нi».
Цiкаво, а раптом вiн – той самий, той, котрого «пiднiмуть з-пiд землi» її вуста, той з ким її
«закружляють тумани», той, в кого вона «вдихне життя» усiєю силою своєї любовi i очiкування.
Змусить дихати. Змусить прийти пiд цей лiхтар – з небуття. I стати пiд ним разом. Разом, як колись,
Лiлi Марлен:
Aus dem stillen Raume,
Aus der Erde Grund
Hebt mich wie im Traume
Dein verliebter Mund
Wenn sich die spaten Nebel drehn
Werd' ich bei der Laterne steh'n
Wie einst Lili Marleen.
Певно, це була одна з тих дивних i не кожному даних хвилин, коли ти несподiвано опиняєшся в
шкiрi незнайомої людини i переживаєш ситуацiю, котру до того вже змоделював хтось iнший.
Варто лише, щоб спiвпало кiлька важливих чинникiв – погода, час доби, емоцiйний стан. Природа
часом викидає такi жарти: вихоплює з небуття давно зниклi образи чи оживлює примар у старовинних
замках.
Тетяна почувалася саме такою примарою.
Але ця хвилина проминула.
I вона знову вiдчула мокрi ноги. I млосну, хворобливу втому в усьому тiлi. Їй закортiло швидше
дiстатися до будинку i лягти пiд ковдру.
Вона вийшла з-пiд свiтла лiхтаря i швидко рушила вулицею.