Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
– Дзвонила, попередила, що лишається у Реґiни ще на тиждень. У дитини купа справ.
– Щось менi не подобається ця її нова подруга.
– Ну що вдiєш... Принаймнi вона влаштувала дiвчинку в банк.
– Як в оркестрi? Поховали фрау Марiєнгаузер?
– Так.
– Як тримався Вiльгельм?
– Пристойно. Але повiдомив, що скоро вирушає до дiтей в Австралiю. Що йому тепер тут робити?..
– М-так-с... Бiда.
Роман сидiв за столом, розгладжуючи рукою скатертину в очiкуваннi,
його тарiль страву. Вона поклала бiфштекс. Вiн нахилився, розглядаючи цей витвiр кулiнарного
мистецтва, нiби йому запропонували засвiдчити натуральнiсть художньої мiнiатюри давнього майстра.
Вiрi навiть здалося, що в його оцi стирчить лiнза збiльшувального скла, а ще вона звернула увагу на
його трохи посивiлу макiвку – найнезахищенiше мiсце... I несподiвано вiдчула легесенький укол
нiжностi до цiєї давно знайомої макiвки, на якiй вперше помiтила сивину. Нiжностi, котра спалахнула i
пробилась крiзь нашарування двадцяти рокiв спiльного життя. Нiжностi, котра виникла вперше. I, вже
певно, востаннє. Вона вiдчула її ще й тому, що знала про наближення фiналу. I, напевно, то був
останнiй спалах перед тим, як всьому згаснути i перетворитися на спогад. А Вiра волiла мати їх, цих
спогадiв, якнайменше! Але, як на грiх, ця безборонна макiвка засяяла перед нею, аби навмисно
закарбуватися в пам'ятi i випливати з її потаємного куточка у найневiдповiдну для того мить.
I Вiра несподiвано для себе зробила те, чого нiколи не робила: нахилилась i поцiлувала цю макiвку,
яка при наближеннi здалася зовсiм хлоп'ячою – iз смiшним завихренням волосся довкола острiвця,
який вже почав лисiти. Роман Iванович скинувся нiби на нього впала гаряча крапля. Здивовано
поглянув на дружину i пробурмотiв: «Ну-ну...». У цьому «ну-ну», вимовленому поблажливо,
вiдчувалася нiяковiсть, нiби щось порушило церемонiю родинної вечерi. Нiби вони зайнялись
коханням прямо на бiлiй скатертинi посеред салату i бiфштексiв. Вiра теж знiяковiла, поквапилась
грайливо i невимушено поплескати чоловiка по плечi i почала збирати посуд. За годину Рiхард
чекатиме її бiля скверу в своєму авто – сьогоднi у них призначена зустрiч з його матiр'ю.
Вiра сiла перед дзеркалом, пiдфарбувала губи i вiї, розкидала на диванi кiлька суконь – в якiй пiти?
Роман лiг з газетою на лiжко, примруживши очi.
– Буду пiзно, – невимушено сказала Вiра, зачиняючи дверi. – У нас неформальнi збори у фрау Мерх
– треба вирiшити ким замiнити гера Марiєнгаузера.
Роман спроквола кивнув.
На його обличчi блукала вiдсторонена посмiшка.
Соня.
Соня прокинулася з тривожною думкою про те, що Саня любить її менше, нiж вона його.
Соня розплющила очi i почала рахувати кiлькiсть лагiдних слiв, якi вони говорили одне одному
останнiм часом. I дiйшла жахливого висновку: вона говорила їх втричi бiльше!
Соня почала аналiзувати ситуацiю. З одного боку, мiркувала вона, у чоловiка просто не вистачає
часу на нiжностi. Вiн важко працює, втомлюється, а в неї купа вiльного часу. I цей час вона витрачає
на дурницi. Такi, як зараз: зранку рахувати слова і вигадувати проблеми! Але хiба вона винна, що
стала для Санi ось таким нiкчемним додатком? Вони домовились одразу: всi сили кинути на кар'єру
чоловiка, а з нею, Сонею, вирiшать пiзнiше, коли впевнено стоятимуть на ногах. Домовились ще тодi,
коли iноземна компанiя, в якiй Саня працював програмiстом, вiдрядила його на три роки до Праги.
Там вони й вирiшили: перша увага на Саню. Кiнцева зупинка: Америка, куди Саню тягнуло, мов
магнiтом. Тепер вони сумлiнно виконують цю програму. Але саме сьогоднi вранцi Соня ясно вiдчула,
що в цiй програмi стався збiй. Рiч навiть не у кiлькостi нiжних слiв...
Соня поглянула на чоловiка, що спав поруч. Скоро вiн, мов ошпарений, пiдхопиться з лiжка,
забiгає по кiмнатi, на ходу жуючи канапку, поголиться i поїде в мiсто на роботу, а вона залишиться
сама.
«Привiт-бувай!»...
А що робитиме вона, Соня? Напише коротенькi повiдомлення подругам на сайтi однокласникiв –
«погода повертає на тепло», «купила насiння – саджатиму флокси», «у нас все добре» i т. п. Потiм
прибере в кiмнатi i спуститься в сад: уже час очистити від смiття клумби i грядки, сходить до квiткової
крамницi по саджанцi, зварить обiд, який сама ж i з'їсть, адже Саня приїжджає з роботи ситий, а пiсля
сьомої взагалi нiчого не вживає. Потiм вiн сяде за комп'ютер, а вона втупиться в телевiзор i подумає,
що день проминув добре. Так було в Чехiї. Так є в Нiмеччинi. З тiєю рiзницею, що Чехiя надихала, а
Нiмеччина пригнiчує.
Соня могла блукати старою частиною Праги цiлий день, а тут боялася зайвий раз ступити за порiг
будинку фрау Шульце. Прага – то був її маленький втрачений Львiв. Стара брукiвка i аромат кави,
вузькi арки, через якi вона потрапляла у дворики з розвiшаною бiлизною, з вазонами червоних квiтiв
на вiкнах i балконах, з перегукуванням сусiдiв, фантасмагорiя камiнних облич у заглибинах еркерiв чи