Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
Усе це вiдбулося вдень. А ввечерi Соня лежала на диванi в очiкуваннi чоловiка i перечитувала
книжку турецького письменника. Її палець був замотаний лейкопластиром. Вона чекала на знайомий
звук авто за вiкном i знала, що сьогоднi, як i завжди, Саня вiдмовиться вiд вечерi. Адже вiн не раз
казав, що має зберiгати хорошу спортивну статуру, щоб не бути схожим на бюргера...
Вiн увiйшов, виклав на стiл покупки, якi вона просила його зробити: флюс, розчинник, канiфоль.
–
Вона хотiла розповiсти про дивний сьогоднiшнiй випадок, про те, яким спецом в її справi
виявилася стара панi, а головне – як високо оцiнила її вироби.
– Бачила, що робиться в нашому парламентi? – увiрвав її Саня, вмикаючи телевiзор.
– Нашому? – розгублено перепитала Соня, розумiючи, що Саньковi зовсiм не цiкаво слухати її
балачки про фрау Шульце.
I, дiйсно, все що вона хотiла розповiсти чоловiковi, здалось їй мiзерним, не цiкавим i Соня
прикусила язика.
– Нашому! – роздратовано пiдтвердив Саня. – Адже, ми поки що громадянство не змiнили! Так от,
цi кретини знову зчинили бiйку! I не тiльки бiйку, але i «димовуху» та ще й яйцями кидались! Сором
на весь свiт!
Соня здивовано поглянула на нього:
– Я не вмикала телевiзора сьогоднi. А через що бiйка?
– Ну, так, воно тебе не обходить, маленька, – поблажливо сказав Саня. – А бiйка через те, що
пiдписана нова угода про термiни перебування росiйського флоту в Криму. А ще новий президент
вiдмовився визнавати Голодомор геноцидом. Ну i таке iнше...
– Це несправедливо, – невпевненим голосом сказала Соня, боячись, що знову скаже щось не те. –
Це вiдкидає нас на десять рокiв назад...
– Кого «нас»?! – зморщився чоловiк. – Як на мене – гори воно все вогнем! Сидiли в дупi – ще
посидять. Нас це не стосується.
– Навiщо ж тодi була потрiбна незалежнiсть? – ще тихiше промовила Соня.
– Щоб розiкрасти країну! А потiм ось так знову стрибнути туди, де за тебе все вирiшуватимуть
iншi! Але ти, люба, цим не переймайся, адже, дякувати Богу, у нас все iнакше – особливо у тебе, живи
собi та радiй!
– Повтори, будь ласка, останню фразу, – замислено промовила Соня.
Саня здивовано вигнув лiву борову, але виконав її прохання.
– Задоволена?
– Шiсть ком... – сказала Соня.
– Що?...
– У твоїй промовi шiсть ком... – повторила Соня.
– Це так важливо для тебе? – гмикнув вiн, знiмаючи краватку.
– Важливо... – сказала Соня.
Саня роздягнувся i пiшов до ванної. Вiн взяв звичку пiсля роботи по кiлька годин старанно митися,
наспiвуючи в душi бравурнi маршi.
Соня виглянула у вiкно – внизу в синьому серпанку тихо дихали ще не розквiтлi
бруньки вже були тугими, напруженими – в очiкуваннi справжнього тепла, щоб вистрiлити салютом
маленьких, фiлiгранно виточених квiтiв. I це треба було негайно зафiксувати!
Соня накинула хустку i вийшла в сад.
Марина. Вiкно в свiт
Ось стоїть вона бiля вiкна, сором'язливо тримаючись обома руками за комiр пеньюару,
облямованого лебединим пухом, дивиться на вулицю, залиту iмпресiонiстичними кольорами вечiрнiх
сутiнкiв.
З її вiй на щоки тече фарба – це такi собi романтичнi сльози, якi пускають зiрки нiмого кiно. I все в
цiй ситуацiї схоже на казку, в якiй вона, Марина, спочатку грає жебрачку, а потiм – принцесу.
...Ось тихо риплять дверi i вона здригається, але не обертається i не рухається. Просто стоїть бiля
вiкна i на тлi рiзнобарвної вулицi, що вiдбивається в тонованому склi, бачить своє лице – таке чисте i
ясне, мов у мадонни. Так колись про її обличчя сказала вчителька лiтератури. Фарба, що тече з вiй,
робить очi величезними, а вираз обличчя – зворушливим, беззахисним. Усе вiдбувається, як в кiно.
...Ось дверi вiдчиняються i входить ВIН. Звiсно, вiн ще не бачить її обличчя i вона здається йому
звичайною дiвчиною, з якою можна провести кiлька приємних годин. Вона повiльно обертається. I вiн
бачить її лик, що нагадує лик мадонни, її очi, її тремтячу посмiшку, за якою криється страх i гордiсть,
бачить її руки, схрещенi на кiнчиках комiрця так, нiби вона захищається, бачить її всю, пiдсвiчену зi
спини неоновими тiнями.
I трапляється диво.
«Ти вперше?...» – каже вiн.
«Навiщо?» – каже вiн.
«...з такими очима?» – каже вiн.
«..з такою фiгурою?» – каже вiн.
«..з таким поглядом?» – каже вiн.
Вони стоять у темрявi кiмнати i в спалахах вуличного карнавалу говорять самими вустами – тихо-
тихо. I вона розповiдає йому, що все у її життi – брехня вiд початку до кiнця. Вона хвора, отруєна цiєю
брехнею. Але цей вибiр – бути тут, в цiй кiмнатi – її вибiр. Адже вона хоче жити, а це означає: якщо
все у свiтi має свою цiну – отримувати за найвищим розрядом. Вона стискає зуби, промовляючи
останню фразу. В її голосi лунає гiднiсть i навiть виклик, який вона кидає не тiльки йому, але всьому
свiтовi. Вiн насуплюється, на вилицях проступають червонi плями. Каже, що вона дурне дiвчисько. I