Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
друге «або» – реальна можливiсть вирватись звiдси, ну, i жити по-людськи. Грошi зароблятимеш
непоганi, зможеш вiдкладати. Якщо будуть постiйнi клiєнти – житимеш, мов у бога за пазухою. А
клiєнти в тебе будуть – не сумнiвайся! Тутешнi жiночки ледачi в сексi, в основному вони зайнятi
своєю кар'єрою та й до своїх чоловiкiв ставляться досить прохолодно. Отже, через кiлька рокiв
переїдеш до мене в Амстердам. Потiм, якщо схочеш, доберешся i до Парижа. Там буде тобi i Сорбона,
i iкра з
курси i взагалi маєш купу серйозних справ. Приїжджатимеш до них на пару днiв перепочити. Графiк у
нас досить вiльний. Решта їх не обходить. По руках?
...На диво, її нова робота виявилася не такою неприємною, як вона про те чула чи читала в
книжках. Маринi навiть здалося, що саме тепер вона вiдчуває деяку гармонiю мiж внутрiшнiм i
зовнiшнiм свiтом – i всерединi, i ззовнi все було лайно. Як казала Реґiнка: життя – лайно! Штучнiсть i
неправда, яку вона вiдчувала, перебуваючи за благопристойним родинним столом, були гiршими, нiж
штучнiсть тимчасових стосункiв. Адже тi стосунки виникали на певний час, уривалися, забувались i
були їй байдужi, а родиннi тривали, як собача пiсня. Проблема полягала в iншому: Маринi набридло
брехати. Ба бiльше, вона мрiяла коли-небудь вийти до снiданку з милою посмiшкою на обличчi i пiсля
ковтка чудової кави, яку зазвичай варить матуся, проголосити промову.
Наприклад, таку: «Шановнi батьки! Ви завжди вчили мене говорити правду, чесно працювати, не
покладаючи рук, допомагати ближньому i робити добро. I купу iншої маячнi. А попри це, завезли мене
туди, куди я вас не просила. I кинули напризволяще. Але тепер я все роблю саме так, як ви мене вчили
– негласно, власним прикладом, а саме – без любовi. Адже їсти i пити разом, спати пiд одним дахом i
проводити вихiднi в зоопарку – не завжди є еквiвалентом цього почуття...».
А потiм вона пiдвелася б i пiшла. Назавжди.
Але сказати довелося iнше. I не сказати, а просто взяти папiр i ручку.
«Шановнi батьки! – вивела вона нерiвними лiтерами, якi вже почала забувати i тому вони
розбiгалися вiд пера, мов таргани. – Я не встигаю заскочити додому, аби попрощатися з вами. Але не
хвилюйтесь: маю негайно вирушати до Амстердама...»
Вона замислилась. Завтра вона дiйсно вирушає до Амстердама, де на неї чекає її вiрна Реґiнка.
Пише, що тамтешнє життя веселiше, заробiтки вдвiчi бiльшi i «навiть лайно пахне парфумами». Вiкно
у свiт нарештi розчинилося!
Але треба вiдiграти комедiю до кiнця. Звiсно, вони, батьки, не повiрять в те, що вона тут пише. Але
– i це загальновiдомо, як перший хiд в шаховiй партiї! – вдаватимуть, що повiрили. Це вона знала, як
двiчi по два, як хiд з Е-2 на Е-4! То ж нехай до своїх байок
додадуть у розмовах зi своїми спiвмешканцями по пансiону ще й той визначний факт, що донька
досягла справжнього успiху.
I Марина продовжила писати: «Босс вiдсилає мене на стажування, як найкращу серед банкiвських
службовцiв. Гадаю, я виправдала всi вашi сподiвання i тепер, як ви того бажали, стала людиною
свiту...».
Нижче дописала кiлька фраз з побажаннями здоров'я. Заклеїла конверт, написала адресу будинку
фрау Шульце.
Саня. Гольфи Лаури
Нарештi перерва.
Саня залишив пiджак на стiльцi – нехай в разi запiзнення iмiтує його присутнiсть в офiсi – i
поквапився до виходу разом iз колегами, котрi поспiшали до їдальнi.
– Ти не з нами? – запитав Дiттер.
Саня хитнув головою:
– Дружина попросила дещо купити. Мабуть, не встигну пообiдати. Смачного вам!
Добре, що сьогоднi не так вже холодно, як вчора – можна пробiгтися через двi вулицi i в сорочцi.
Спочатку забiгти до крамницi («Чорт забирай!»), виконати прохання Сонi. Головне – не
замислюватися про його суть: дружина просила купити флюс – паяльну кислоту для спаювання срiбла
i силiкатний клей для, як вона пояснила, вiдновлення жала паяльника. Все це йому було неприємно,
дивно, незрозумiло i дратувало. Але краще так, нiж вона весь час говорила б про повернення чи
згадувала б своїх львiвських подруг! Найважливiше – вчасно перервати потiк цих бажань i спогадiв,
вони зараз нi до чого. Нехай бавиться, думав Саня. Погано лише те, що захоплення дружини таке...
громiздке, некомфортне i не жiноче, а головне – безглузде. Краще б вона вишивала, малювала чи плела
макраме. Жiнка, що проводить час з паяльником, – нонсенс, помилка природи.
Багато жiнок займаються рукодiллям, вiдвiдують якiсь гуртки чи клуби, влаштовують благодiйнi
виставки. Вишивання – чисте, охайне i жiноче мистецтво. I нiкому не заважає.
Добре, що Соня береже його нерви i не займається своїми дурницями у вихiднi, коли вiн удома.
Адже вiн бiльше не сприймав цей жах i не милувався, як попервах: брудний фартух, скрючена спина, в
одному оцi – збiльшувана лiнза, як у старого годинникаря, дим, сморiд. Жахливий задушливий запах
розплавленого металу.
Щоправда, треба визнати, брязкальця виходять непоганi – якiсь iз них Соня носить, деякi
роздаровує, а решту розкладає по коробках. I де вона тому навчилась? Якби вiн вчасно спам'ятався,