Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
потерту шкiрянку, прихопив з полицi шлем, краги i вийшов до гаражу, де стояла його залiзна конячка.
На сьогоднi i завтра вiн взяв вихiднi. I навiть якщо б господар готелю йому вiдмовив, вiн би не
вагаючись звiльнився. Адже подiя, на яку вiн поспiшав, була важливою: на кiнофестиваль привезли
фiльм, до якого вiн кiлька рокiв тому написав сценарiй. Вiн i уявити собi не мiг, що таке може статись!
Одначе тиждень тому йому зателефонував з Києва Жека i,
уявляв, як в запалi той, за давньою, ще шкiльною звичкою, за яку його й прозвали «Слинявий»,
заплював всю слухавку) повiдомив, що «нiбито» його колишнi роботодавцi з продакшн-студiї везуть
на фестиваль картину, що має таку саму назву, як i його сценарiй. То ж, вiрогiдно, це був той самий
фiльм. Жека був журналiстом i побожився, що судячи з вiтчизняних рецензiй, так воно i є.
– Старий, – кричав в слухавку товариш, – Ти повернешся сюди на конi! Я в цьому впевнений!
Хай там як, а iнформацiю треба перевiрити. Могли бути i збiги. Весь тиждень Макс нишпорив в
Iнтернетi, набираючи назву свого сценарiю. I щоразу не вiрив очам, читаючи короткi анотацiї до
фiльму. Але вiн точно пам'ятав, як розплатившись iз ним за роботу, продюсер печально повiдомив, що
проект закрито. Один бувалий режисер, його старший товариш, заспокоюючи, сказав, що таке зараз
трапляється часто i називається «вiдмиванням грошей»: хтось «замовляє кiно», платить певну суму
найманим виконавцям, а по завершеннi роботи закриває проект з рiзних «об'єктивних» причин i
бiльшiсть коштiв осiдає в його кишенi. Макс давно змирився з тим, що його робота пропала.
...Було ще дуже рано. Макс обережно викотив мотоцикл з подвiр'я i вирiшив дiйти з ним до рогу
вулицi. Вiн досi не поставив на мотор глушник i тому намагався не дратувати мешканцiв передмiстя. У
кiнцi вулицi помiтив Марину, котра квапилася на електричку. Гарна дiвка. Живе в цiй цукрово-
вершково-показово-зразковiй родинi, де всi вдають, нiби ось-ось отримають спадок вiд дiдуся-
мiльйонера.
Марина його не помiтила. Макс уже хотiв завести мотор, але ще на пiвхвилини пошкодував тишi.
Помiтив, як з-за рогу виїхало авто – остання марка «майбах-цепелiн» i дуже здивувався: у мiсцевих
таких автiвок не бачив. Розкiшне авто зупинилося бiля Марини. Дiвчина по-хазяйськи вiдчинила
дверцята. Ого, посмiхнувся Макс, то на вас, шановнi добродiї, напевно, чекає сюрприз! Мабуть,
знайшла дiвка багатенького спонсора.
Макс завiв мотор, порушуючи ранкову iдилiю. Об'їжджаючи помешкання фрау Шульце, кинув
оком на подвiр'я – помiтив, що до своєї дiлянки
Соня. Сiла на лавку, пiдвела голову до яблунi, посмiхнулась своєю нетутешньою посмiшкою, яка так
подобалась йому. Взагалi, Соня привертала увагу бiльше, нiж iншi. Нагадувала тиху водну гладь, на
яку вилито мiльйони тонн нафти, що вкрила її щiльною плiвкою, пiд якою б'ються у мовчазному вiдчаї
зграї риб. Вiн кивнув Сонi i виїхав на трасу. Кiлька годин доведеться провести в дорозi. I це чудово.
...Берлiн дихнув в обличчя вологим вiтром, в якому вже вiдчувалася весна. Мотоцикл Макс
залишив на стоянцi в мотелi на в'їздi в мiсто i зайшов у метро. Дiстався до центру, де вiдбувався
кiнофестиваль.
Макс не любив Берлiн. Вiн здавався йому помпезним, порожнiм i надто хрестоматiйним. Час, коли
сюди стiкалися туристи, митцi i пiдприємцi з усiх континентiв, проминув разом iз захопленням вiд
падiння берлiнської стiни. Виклик, який це мiсто кинуло європейським столицям, не виправдався i
великий мегаполiс знову нiби заснув, пригнiчений кубiчною архiтектурою часiв Хоннекера. Хоча всi
пам'ятки iсторiї зберiгалися в аптечнiй стерильностi i педантичнiй досконалостi. Бунтарський дух i
мистецька екзотика були помiтнi хiба що в районi Кройцберг, де довкола Оранiєнштрассе купчилися
турецькi кнайпи, де досi є точки зустрiчi перестарiлих «неформалiв» – рокерiв i байкерiв i галереї
модерного андеграунду. Але все це теж здавалося Максовi штучним, вторинним, вiдбитком того
життя, якого вiн прагнув. Але не тут. Не тут...
Штовхаючись у черзi за квитком, найбiльше Макс не хотiв натрапити на знайомих, бо тодi
доведеться пояснювати свiй вiд'їзд з країни. Але сказати правду – ще рано, а зiзнатися, що розносиш
пiпiфакси по номерах – не солiдно.
Стiни кiнотеатру були завiшенi безлiччю яскравих афiш. Макс з хвилюванням знайшов перелiк
вiтчизняних фiльмiв. Не густо. Але «Друзки» там дiйсно були i до показу залишалося пiвгодини. Вiн
взяв квиток в останнiй ряд, вистоявши величезну чергу шанувальникiв кiно, i ще раз вiд душі
позаздрив країнi, в якiй кiнофестиваль прирiвнюється до подiй на кшталт «Євробачення» чи
чемпiонату свiту з футболу. Люди розкуповували квитки навiть на показ стрiчок країн третього свiту.
Можливо, хтось так пересиджував у залi кiлька годин, щоб потрапити на «свiтову прем'єру», а хтось
заходив погрiтись. Та хай там що, але всi чотири зали кiнотеатру були заповненi вщерть.