Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
розiбрав смiх. Ось вони прибiгають, аби нашвидкуруч зареєструвати шлюб, але сувора тiтонька
(Господи, який абсурд!) каже, що сьогоднi вихiдний день. Закоханi вдають крайню ступiнь
розгубленостi. I сувора служителька Гiменея несподiвано дає парочцi ключi вiд «червоного кутка»:
«Йдiть, дiточки, вам треба побути наодинцi!». Любовна сцена вiдбувається в комiрцi, заваленiй
зламаними стiльцями, але пiд дахом РАГСу! Макс зареготав, мов навiжений. На нього зацикали.
Коли
називав «кiно i нiмцi» – вториннi, сто разiв баченi в iнших фiльмах ситуацiї з вiдважними
пiдпiльниками на окупованiй територiї – вiн пiдвiвся i почав проштовхуватися до виходу. Це
виглядало з його боку зовсiм не патрiотично... Якщо вiн зараз вирушить, то встигне на вечiрнє
чергування i не втратить своїх грошей. Було б через що їх втрачати!
...До вечiрнього чергування в готелi вiн прибув за десять хвилин до початку змiни. Встиг швидко
сполоснутися пiд душем в одному з вiльних номерiв, одягти форму – грайливого вигляду короткий
пiджачок, смугасту сорочку з блакитним метеликом i рожевi брюки. Коли вiн уперше побачив цю
унiформу, його ледь не знудило. Тепер же лише смiшило, коли вiн щоразу оглядав себе в дзеркало.
Приїжджих у цей перiод було небагато. Та й номерiв в цiй приватнiй обителi «iнакомислячих» теж
було обмаль – двоповерховий охайний будиночок складався з десяти затишних «альковiв»,
ресторанчика i однiєї зали для проведення прес-конференцiй.
Макс сидiв у невеличкiй комiрчинi в кiнцi коридору. Вона йому подобалася. Принаймнi тут тихо i
нiхто не заважає писати, читати чи думати про своє. Потреби нечисленних постояльцiв невеликi –
вони надто зайнятi собою. Зазвичай, це iноземнi туристи, котрi мандрують удвох. Їм не до Макса. Хiба
що зроблять кiлька замовлень з ресторану. Гiрше, коли клiєнт приїжджає сам i починає шукати певних
пригод. I бажано поблизу, так би мовити, не вiдходячи вiд каси. Тодi Максу доводиться докладати
чимало зусиль, щоб не начистити особливо нахабним пику.
Таким був Ерiх – американець нiмецького походження з одинадцятого номера. Високий, вбраний в
дорогий костюм, з iмпозантною сивиною на скронях, без жодної ознаки своєї iнакшостi, вiн справляв
враження заможної i досить самотньої людини. Пропозицiю «повечеряти разом», яку вiн зробив
Максовi в перший вечiр свого перебування, висловив ненав'язливо, але вiдверто. Мужньо вислухавши
вiдмову, все ж таки продовжував навiдуватися до Максової комiрки – потеревенити про те, про се на
сон грядущий. Спочатку Макс поставився до цих вiзитiв з пересторогою i усiляко намагався триматися
подалi вiд непроханого гостя. Думка
скористатися, гнiтила його. Згодом, коли вiн зрозумiв, що Ерiх не збирається зазіхати на його цноту, у
Макса прорiзався слух до того, що той говорив, а ще через деякий час з'явилась i можливiсть
вiдповiдати, не переймаючись дратiвливими думками про збереження своєї чоловiчої сутностi.
Сьогоднi Ерiх також прийшов з пляшкою шотландського вiскi, яку привiз iз собою, сiв навпроти
Максового диванчика в крiсло i, як завжди, заговорив так, нiби продовжував думки вголос. Макс
дивувався тому, що, вочевидь, йому просто байдуже з ким розмовляти. Власне, те ж саме вiдчував i
вiн, Макс. Коли наважився запитати, чим заслужив таку увагу, Ерiх вiдповiв:
– Ви вмiєте слухати.
I заговорив про апокалiпсис, що було для Макса навiть доречним – саме сьогоднi в тому кiнозалi
вiн i вiдчув наближення особистої катастрофи. Тому слухав Ерiха хоч i в пiввуха, але з внутрiшньою
саркастичною посмiшкою.
– Усi вважають, що то має бути якийсь загальний великий катаклiзм, – бурмотiв Ерiх. – Щось
подiбне до велетенського цунамi, падiння метеориту, розлому земної кори, всесвiтнього потопу,
землетрусу з виверженням одразу всiх вулканiв. Нiчого подiбного! Апокалiпсис уже настав.
Непомiтно – тому i моторошно. Поглянь телевiзiйнi новини, чи мильнi опери, чи розважальнi шоу.
Хiба це не апокалiпсис? Вiн давно розпочався в головах. А цунамi та землетруси – то лише його
зовнiшнi прояви, реакцiя природи на весь цей абсурд. Менi тiльки цiкаво вирахувати, яка подiя була
його передвiсником. Хитрiсть у тому, що цiєю подiєю, тобто точкою вiдлiку, могло будь-що – вiд
польоту в космос до... розбитого люстерка, яке впустила маленька дiвчинка посеред перехрестя на
вулицi Буенос-Айреса чи вашого Києва... Немає значення, чому у НЬОГО увiрвався терпець. Вип'ємо...
Вiн простягнув Максовi чарку.
Це було те, чого йому не вистачало протягом дня: напитись i забутись.
– I тепер нiчого не має значення, – вiв далi Ерiх. – Особливо, коли розумiєш, що маєш лише одне
коротке життя. А хочеться прожити тисячi.
– Насправдi, – тихо сказав Макс, – це можливо.
– Не для всiх...– буркнув той.
I замовк, куняючи носом.
Макс не наважився продовжити. Вiн хотiв сказати цьому випадковому спiврозмовниковi, що таку
можливiсть може дати мистецтво, що цi тисячi життiв можна прожити в картинах, музицi, лiтературi.
Зрештою, в кiно, де за пiвтори години ти перетворюєшся на кiлькох рiзних людей, на цiлий натовп,