Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
мрiяв розпалити довкола. Я шукав не там. I досить довго – аж до шiстнадцяти рокiв! Не смiйтесь, ви
ще зрозумiєте, що життя коротке i визначатися в ньому треба швидко. З реакцiєю бiйця, в якого летить
куля.
– Я знаю... – промовив Макс.
Вiн i сам народився з олiвцем у руках. Скiльки себе пам'ятав – олiвець i крихiтний синiй нотатник
були його кращими iграшками з того часу, як навчився читати i писати. А навчився досить рано. I
занотовував всi свої дитячi спостереження. Згодом
що довелося пакувати їх в окремi ящики i складати на шафi. Вiн не думав, що це може вилитись в
якусь професiю, адже тодi ще не знав, що такi професiї iснують. Але потiм так само, як нинi говорив
його спiврозмовник, почав шукати виходу для того, що буквально розривало його зсередини – шалене
бажання висловитись i бути почутим. Ерiх кивнув йому, i в цьому кивку Макс почув: «Я знаю, що ти
знаєш – тому я тут...». Але, можливо, Максовi це лише здалося.
– У шiстнадцять я вперше i зовсiм випадково потрапив в Карнегi Холл у Нью- Йорку – батьки
зробили менi такий подарунок на рiздвянi свята. Там я вперше почув Carol Of The Bells...
– «Щедрик» Леонтовича... – мугикнув Макс i вiд звуку власного голосу, що вимовив знайомi слова,
солодка кулька перекотилася по пiднебiнню. А в головi залунало багатоголосся: «Щедрик, щедрик,
щедрiвочка, прилетiла ластiвочка...».
– Так, але у нас вона називається «Колядка дзвонiв» у перекладi чеха Пiтера Вiлгоускi. Я почув це
багатоголосся i увiйшов у транс. А отямившись побачив, що сотня людей довкола мене в тому ж станi.
Хотiлося плакати, бiгти, злетiти, тисячi картин поставали перед моїм внутрiшнiм зором. Тодi я
зрозумiв, що ця спiльна точка, цей таємничий важiль, що зрушує з мiсця закам'янiлi в буденностi душi,
виникає при зiткненнi зi справжнiм мистецтвом i дiє, мов гiпноз.
Скiльки разiв Макс i сам думав про цей вплив! Виходив з галерей чи залiв, мов п'яний, з шаленою
заздрiстю до тих, хто здатен знайти тi точки, про якi говорив Ерiх. Не помiтив, як вступив у те
вогнище, з якого немає вороття.
Ящики зiбрались у нього i тут, в Нiмеччинi, але тепер це були сценарiї i п'єси, написанi двома
мовами – так, про всяк випадок – рiдною i англiйською. Сьогоднi, пiсля перегляду фiльму, вiн
збирався спалити їх на задньому дворi фрау Шульце...
– Я все кинув, вступив до унiверситету Калiфорнiї у Лонг-Бiч i почав вивчати кiновиробництво, –
продовжував Ерiх. – Згодом перевiвся до кiноiнституту USC, але в основному пропадав на кiностудiї
«Universal»i почав знiмати аматорськi фiльми на шiстнадцятимiлiметрiвцi...
– Що?? – видихнув Макс.
Це було не запитання, не вигук. Це був хрип з самої середини легенiв, нiби в
солодко i страшно прокрутився, вiдкриваючи, зламуючи грудну клiтину. I з них вийшло все повiтря. За
одну коротку мить в його пам'ятi зринув недбалий вiрш, написаний багато рокiв тому. Змiст його
полягав у трохи дивнiй позицiї, за яку його добряче поцькували в гуртку «Юних лiтераторiв», який вiн
тодi вiдвiдував: учень сам мусить знайти свого вчителя, а не навпаки. Мусить iти по слiду, мов пес,
хоч в яких би хащах були цi слiди – i не впустити миті пiзнавання. Бути наполегливим, навiть якщо
той учитель не буде до тебе приязним. Ця мить може спалахнути лише раз у життi, i ти маєш бути
терплячим. Iнакше слiди зникнуть, а ти залишишся сам зi своїм невикористаним шансом...
Макс задихнувся, дивлячись в обличчя Ерiха новим поглядом. Так, мабуть, Iона поглянув би на
свого коня, якби той сказав йому пару слiв по-людськи.
– Ми не познайомились? – Ерiх назвав своє прiзвище i, помiтивши реакцiю спiврозмовника, котрий
продовжував ковтати повiтря, мов риба, додав iз посмiшкою: – Я тут на запрошення студiї
«Бабельсберг» – як не крути, а маю бути на ювiлеї як почесний гiсть. Ну, тепер ви не вiдмовитесь
повечеряти зi мною? Взагалi-то, я не по цихсправах, – вiн багатозначно обвiв рукою примiщення. –
Просто набуваю досвiду для нової стрiчки. Гадав, що ви менi в цьому допоможете. Але... – вiн
посмiхнувся. – Бачу, що i ви не по цих справах.
Макс судомно кивнув.
– Тодi нам залишається тiльки пити! – весело сказав Ерiх i наповнив чарки...
Фрау Шульце. Ковчег
У мене великий сентимент до українцiв. Зауважу: не до росiян, а саме до українцiв. Хоча багато хто
з моїх спiввiтчизникiв їх не розрiзняє. Для них вони всi – «раша», «рюс». Але я розрiзняю. Чому? В
тому мiй багатолiтнiй секрет. Не знаю, чи зможу колись оприлюднити його i чи варто взагалi це
робити. Знала я одного хлопця... Нi. Не так. Не просто «знала».
...Радянськi вiйська увiйшли в наше мiсто i пробули тут майже мiсяць. На той час весь
Бранденбурзький округ лежав у руїнах, майже як пiд час тридцятилiтньої вiйни в сiмнадцятому
сторiччi. У квiтнi сорок п'ятого весь центр Потсдама i, звiсно, Бабельсберг – схiдний район на
протилежному боцi рiчки Хафель, де розташовувався наш маєток, було зруйновано англiйськими
бомбардувальниками. Тодi i загинули мої батьки. А будинок, що був схожий на один вцiлiлий зуб у