Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
достатньо почути їхнi розмови, ба, навiть не розмови, а iнтонацiї, щоб скласти парi (от тiльки немає з
ким!), що цiй трiйцi давно настав край. Добре знаю цi iнтонацiї. «Налити чаю, любий?» – «Дякую,
досить, кохана...» – «Чудова погода, чи не так?» – «У повiтрi пахне весною...».
Я знаю...
Оксана... Типова заробiтчанка без особливих прикмет, крiм однiєї: отримувати грошi i фанатично
щомiсяця переказувати їх на свою батькiвщину. Таких жiнок завжди можна вирахувати у будь-якiй,
навiть
посмiхаються, очi залишаються зосередженими. Їм до всього байдуже. У роботi вони можуть
абсолютно все i дiють вправно i вперто, мов роботи, в яких є лише одна мета: заробити i вiдiслати
додому грошi. Вони готовi перегортати гнiй, збирати полуницi з ранку до ночi пiд палючим сонцем,
доглядати невилiковних хворих, мити, чистити i драїти тисячi пiдлог. I терпiти, терпiти, терпiти.
Безкiнечно i мовчазно терпiти.
Власне, це терпiння нiчим не вiдрiзняється вiд того, що вони переживали на батькiвщинi. З одного
рабства вони потрапляють в iнше. Я розпитувала Оксану про її життя – воно було суцiльним
терпiнням. У якому лише кiлька перших рокiв шлюбу тимчасово зблиснули надiєю на iнше. Такi
жiнки iснують тiльки в постколонiальних країнах i на Сходi. Їх нiхто не жалiє. Їх просто
використовують. Як на мене, це найбiльший грiх. Хоча i я не свята – плачу їй менше, нiж могла б...
Максим оселився тут останнiм. Пустила його з чистої цiкавостi: саме такої людини не вистачало в
моєму «пасьянсi». З першого ж погляду було зрозумiло, що хлопець непростий. Таким складно
змиритися зi свiтом, не пiдкоривши його. Їм завжди необхiдно рухатися швидко i в рiзних напрямках,
нiби заплутуючи слiди, збиваючи всiх з пантелику.
Максим весь час пише. Свiтло в його кiмнатi горить до ранку. Зараз таких фанатикiв мало. А вiн
фанатик, це точно... Останнiм часом вiн ходить сумний, зосереджений. Менi здається, я знаю чому –
йому треба рухатись. Рухатись далi, а вiн застряг тут нiби в бермудському трикутнику. Я знаю,
атмосфера нашого передмiстя розслабляє, вона для таких старих, як я. Молодим тут нiчого робити. Я
сказала йому про це. Вiн поглянув похмуро i вiдповiв, що не знає, куди рухатись i додав:
– Якщо ви не проти, фрау Шульце, я зроблю на задньому дворi маленьке аутодафе.
– Що ви маєте на увазi? – запитала я.
– Вогнище. Воно горiтиме швидко, а потiм я все приберу. Попрошу Соню i вона посадить там
квiти...
Менi стало його шкода. Я зрозумiла, що вiн збирається спалити свої рукописи. Звiсно, заборонила.
Сказала те, що в таких випадках може сказати стара людина – про те, що у нього все ще попереду i
таке iнше.
– Як ваше iм'я, фрау Шульце?
Вiн був єдиний, хто запитав про це.
Я дозволила йому називати себе скороченим iменем – Лора.
– Лореляй? – уточнив вiн.
I процитував рядки з Гете...
...Мiй ковчег дав трiщину пiсля того, як ми вiдправили труну з нещасною Оксаною на батькiвщину.
Ця подiя прорвала потаємну запруду. I вона прорвалась – нестримною потужною хвилею. За мiсяць я
лишилася тут сама. Менi пропонують продати будинок i перейти на державне забезпечення. Не знаю.
Можливо, варто так зробити...
Юстина. Лист
«Дорога Соню!
Довго не писала тобi. Останнiм часом просто не було сил сiсти за комп'ютер i впорядкувати все, що
думаю.
По-перше, бабусю поховали так, як вона просила – без повiдомлень у газетi, без помпи i цiкавих
поглядiв незнайомих людей. А своїх було обмаль. Приїхав з Америки Макс. Була фрау Вiра.
Ти просила розповiсти подробицi, але їх небагато: в день похорону зiбралися бiля капели. Кожен
зробив запис у книзi спiвчуттiв, розсiлися в першому ряду. Майже не спiлкувалися. Вийшов пастор.
Його промова була досить розпливчастою, такою, яка б пiдiйшла кожному другому – «добропорядна»,
«законослухняна», «чуйна», «нехай спочиває з миром» i таке iнше.
Що вiн мiг знати?
Що вона сплатила всi витрати, щоб Оксану могли поховати на батькiвщинi? Що дала грошi Максу
на його поїздку до Штатiв i вiдмовилась взяти борг? Що першi твої успiхи на мiжнародних виставках –
з її подачi?
Не думаю, що хтось це мусить знати, крiм нас. Отже, бабусю поховали з миром. Як приїдеш –
пiдемо до неї разом.
Твiй квiтник перетворився на хащi – повно здичавiлих квiтiв, лiзуть з-пiд землi, мов скаженi.
Ну, не будемо про печальне...
Дорога Соню! Хочу написати багато – великого, довгого листа, почуття переповнили мене до тої
межi, коли хочеться вихлюпнути їх, затопити цiлий свiт своєю вдячнiстю до тебе. До тебе i твого
чоловiка, мiстера Рiда.
Якби не ви...
Не уявляєш, яка я вдячна, що ти розшукала мене в Америцi. Знаю, ти скажеш, що лише виконувала
прохання бабусi, але ж могла i не шукати...
Я давно звикла, що в цьому свiтi кожен за себе. Завжди почувалася самотньою. До того часу, як
побачила тебе у своїй кiмнатi в унiверситетському мiстечку пiд Берлiнгтоном. Пам'ятаєш?