Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
можливо, спрацював той «магнiт»?.. Тепер детальнiше, як ти i просила.
...Прибула на мiсце увечерi, п'ятнадцятого травня. Приємно вразило те, що мiстечко дуже схоже на
будь-яке у Вермонтi: розкреслене охайними газонами, геометрично чiтке i якесь прозоре, мов вiдбиток
в дзеркалi. Напевно, ти помiчала, що вiдбиток будь-чого в дзеркалi має бiльшу прозорiсть i яскравiсть,
нiж те саме в реальностi? Людей на вулицях обмаль. Тиша. Карамельнi вiлли, оточенi садами. I...
бузку.
У порожнiй кав'ярнi, куди зайшла, щоб вiдтягнути час зустрiчi, до якої не дуже була готова,
довелося перекинутись парою слiв з барменом. Сказала, що шукаю будинок фрау Шульце. У вiдповiдь
почула, що стара фрау доживає останнi днi i навряд чи прийме мене, адже давно усамiтнилась i навiть
не тримає покоївки, хоча може собi це дозволити. I покоївку, i кухаря, i хороший догляд соцiальних
служб. Але ось вже роки зо два в її будинку не було людської ноги. З тим i пiшла до помешкання.
...Менi довго не вiдчиняли. Потiм за дверима почувся скрип, нiби до них пiдiйшов залiзний чоловiк,
та це скрипiв iнвалiдний вiзок. У ньому сидiла стара жiнка. Стара, але красива. Я стояла на порозi з
валiзою i не знала, що сказати. Не знала, якою мовою, адже нiмецьку знаю погано.
Ззовнi був день, яскраве свiтло, буяння кольорiв запущеного саду, а з отвору на мене повiяло
задушливою темрявою, здавалося, що зроблю крок i розчинюсь в нiй, стану тiнню. Я заклякла. Жiнка
дивилась на мене, її руки i губи тремтiли.
Я навiть подумала не зiзнаватись, а просто запитати, чи здає вона кiмнати, як ранiше. Але вона
випередила мене, промовивши моє iм'я. Я не знала, чи варто нахилитися i поцiлувати її. Не поцiлувала.
Вона трохи вiд'їхала, впускаючи мене в дiм.
У цьому великому двоповерховому будинку жеврiла лише одна кiмната – велика спальня, де,
певно, вона i мешкала. На стiнi висiв портрет – юна жiнка з квiткою. Вона чимось невловимо була
схожа на тебе.
I я розслабилась. Хоча зовсiм не уявляла, що маю робити далi... Знаєш, що менi сподобалось? Вона,
фрау Шульце, не лiзла менi в душу i не вимагала називати бабусею з першого ж дня. Тiльки запитала,
чи зможу я залишитись на все лiто, адже збиралася померти в кiнцi серпня, i не прийняла вiд мене
нiяких ввiчливих заперечень. Ми навiть посмiялися над цiєю темою.
Ну, тепер про будинок, як ти i просила. Можливо, вiн теж став для тебе маленьким якорем,
початком вiдлiку твого нового життя. Фрау Шульце сказала, що я можу обрати будь-яку з кiмнат
нагорi. Я обрала «твою» – сама i навмання, лише побачила з вiкна густi заростi бузку i щось схоже на
квiтковi клумби. «Цим
– Соня? – сказала я.
I вона посвiтлiшала. Почала розпитувати про тебе. I ти, саме ти, стала нашою спiльною темою,
через яку втратилась напруженiсть i нiяковiсть, яку взаємно вiдчували.
Я розповiла все, що знала. Про те, що її протекцiя мiстеру Рiду зiграла свою роль не тiльки в твоїй
творчостi, але i в особистому життi. Про те, яка простора у тебе майстерня зi скляними стiнами, через
якi видно твiй сад, як на тебе дивиться мiстер Рiд...
– Я знала, що так має бути, – сказала бабуся. – Фрау Соня – надзвичайна жiнка, а Гаррi не лише
генiальний промоутер, але з тих шалених вар'ятiв, котрi ще здатнi цiнувати справжнє – i мистецтво, i...
почуття.
Потiм ми поговорили про iнших, тих, кого я знала лише за твоїми розповiдями. Певно, тобi це буде
цiкаво.
Пiсля смертi прибиральницi Оксани i твоєї втечi до Америки (О! Бабуся розповiла, як збирала тебе
i майже силомiць виштовхнула в iнший свiт. «Як при пологах» – сказала вона! ), все тут посипалось,
розвалилось по шматках. Нiби, за її ж словами, прорвало дамбу.
Спочатку фрау Шульце вiдмовила в квартируваннi твоєму колишньому – вона його нiколи не
визнавала. Виявляється, тримала вас лише через тебе. Дуже кумедно розповiдала, яку iстерику вiн їй
влаштував, мовляв, що вона стара плiткарка i нишпорка, ледь не побив. Довелося Максу вгамовувати
його чоловiчими методами.
Та спiвачка, що винаймала кiмнату поруч iз вашою, Тетяна, поїхала ранiше. Здається, повернулась
на батькiвщину, хоча збиралася до Бельгiї.
Марина, донька квартирантiв, що жили лiворуч вiд тебе, майже одночасно з нею вирушила в
«невiдомому напрямку». Пару днiв, доки батьки не отримали вiд неї листа, вони страшенно сварилися
– з ранку до ночi, звинувачуючи одне одного в усiх грiхах. I це теж було схоже на прорвану запруду,
адже родина була зразкова.
З'ясувалося, що у фрау Вiри роман з якимось нiмцем, а вiд'їзд доньки став каталiзатором для того,
щоб сказати правду. Закiнчилось тим, що вона також пiшла. Фрау Вiру я бачила на власнi очi – на
похоронi. Вона приїхала з новим чоловiком. Красива, елегантна. Пiдiйшла до мене на хвилину,
потисла руку, сказала кiлька слiв спiвчуття.
Макса потрiпала по щоцi i вимовила щось на кшталт:
– Ну, ти нарештi навчився мити пiсля себе посуд?
Хоча я не зрозумiла, про що йдеться. Потiм вони разом розсмiялися. Поговорили про Марину.