Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
обличчя в будь-яку хвилину. Все тече. Все спливає крiзь пальцi. Менi кажуть: «Дiрявi руки!». Я
дивлюсь в Його очi i Вiн посмiхається: «Нiчого, старий, нехай говорять – поглянь на мої...».
Мабуть, вiн збожеволiв, цей «ботанiк». Шiсть рокiв дощу, тобто з того часу, як вони поїхали з
країни, з мiста. Саня навiть вiдкрив сайт «Погода в Українi», знайшов Львiв, аби упевнитись, що
Михайло бреше. Звiсно, брехав –
вразив. Гнiтило й те, що Соня нiчого не сказала йому про це послання. Отже, вона почала брехати? I
це лише першi паростки. А чого тодi чекати в майбутньому?
Добре, що все пiд контролем, що вiн ЗНАЄ, а тому – попереджений, а тому – має iндульгенцiю i на
власну свободу дiй. I все ж таки – неприємно, образливо, нестерпно. А головне – його мучило те, що
вiн нiколи не може знати, що у неї в головi. Якби можна було залiзти туди, як у механiзм заводної
iграшки, поритися, розiбрати по гвинтиках, щоб зрозумiти, як там все влаштовано. I чому влаштовано
саме так? I чого їй не вистачає? Не працює. Цiлими днями займається собою, читає книжки, садить
квiти. Iнша б стрибала вiд щастя до стелi, а не ходила iз завжди здивованим виразом обличчя, нiби її
заслали на Мiсяць. Нiколи не знаєш, чого вiд неї чекати.
Iнша рiч Лаура. З цiєю дорiдною i безсоромною жiнкою вiн вiдчував лише тваринну хiть, яку
справляв, мов малу потребу, за кiлька хвилин, що лишалися до кiнця обiдньої перерви. Його тiшила
думка, що потiм, сiдаючи за своє робоче мiсце в офiсi, вiн справляє враження добропорядного
службовця, застiбнутого на всi ґудзики – i жоден з колег навiть не здогадується, що кiлька хвилин
тому вiн поводився, як останнiй покидьок, сопучи, гикаючи вiд випитого пива i спливаючи потом на
бiлому тiлi своєї тимчасової партнерки перiоду власного неолiту.
...Вiн повернувся вчасно. Одягнув пiджак, пiдтягнув краватку. Сiв на своє робоче мiсце. Люди
поверталися з перерви, весло перегукувались.
– Ну як, виконав прохання дружини? – запитав його Дiттер.
Саня кивнув на пакунок:
– Звiсно. Як завжди.
Дiттер посмiхнувся.
Розмову було закiнчено.
Саня обтер руки вологою серветкою i взявся до справ. Чудовий, добропорядний пан, котрий
пожертвував обiдом заради того, аби зробити дружинi приємне. На якусь мить пiд бiлою сорочкою,
десь нижче шлунку, ворухнувся спогад про гольфи Лаури. Ворухнувся, замурчав, вiдригнув пивним
паром i скрутився калачиком до наступного разу. Вiн не змiнить своїх звичок! I в цьому буде його
помста свiтовi. I Сонi. Вiн лише не знав за що.
Максим.
Прочинивши свої дверi, Макс вичiкував, коли родина Романа Iвановича нарештi розпрощається i
звiльнить мiсце в передпокої. Побачив, як Вiра Власiвна, роздавши i отримавши поцiлунки, пiшла
нагору. Вiн не любив зустрiчатися зi спiввiтчизниками. Не любив їхнiх поглядiв, у яких свiтилася
зверхнiсть i навiть неприязнь. Але якщо добре поритися, то за цiєю зверхнiстю таїлося щось зовсiм
iнше – незадоволенiсть собою. I нетерплячiсть. I бажання зберегти своє реноме в очах iнших, мовляв,
ми тут тимчасово i скоро переїдемо до власного помешкання i гiдно увiллємось до лав щасливчикiв.
Це йому, Максовi, байдуже, де i як жити, де i ким працювати – адже свої плани вiн вибудував давно
i не збирався нi перед ким звiтувати. А його нинiшня робота – лише набуття досвiду, який вiн
обов'язково використає в майбутньому. Завтра вiн може пiти розносити пiцу, пiслязавтра – гаруватиме
на заводi чи танцюватиме в стрип-шоу. Головне – побачити i вiдчути якомога бiльше, а потiм втiлити
це в мистецтво. Але то буде пiзнiше i не тут, хоча студiя «Бабельсберг», що розташовувалася
неподалiк, спiвпрацювала з компанiями Лос-Анджелеса i на сьогоднi була одним з центрiв
європейської кiнематографiї. Макс навiть познайомився в однiй мистецькiй пивницi, де тусувалися
головним чином довколокiношнi невдахи, з одним дивним типом, старим Петером Шнiтке, котрий, за
його зухвалими спогадами, працював там оператором i знiмав саму Грету Гарбо.
У це мало вiрилось, але Макс не втрачав надiї, що старий брехун допоможе йому влаштуватися
туди будь-ким – хоча б помiчником освiтлювача. Та поки що справа не йшла далi розмов у тiй же
пивницi.
– Скоро сюди на ювiлей студiї має приїхати один мiй старий друзяка, – запевняв старий. –
Неабияка шишка! Я вас познайомлю. Вiн майже такий навiжений, як ти. Але вже ключик до нього
пiдбиратимеш сам – вiн може i послати...
Макс мало вiрив у хмiльнi бурмотiння приятеля i тому чудово розумiв, що тут лише перевалочний
пункт, прикидка власних сил, гартування волi i втiлення мети – навчитися долати труднощi. Але про
це нiхто не мусить знати! Нехай думають, що вiн – гей, коридорний, обслуга. Йому цiкаво влiзати в
будь-яку шкiру. Адже передусiм вiн – художник. Художник у тому розумiннi, в якому ним був
Тарковський чи Пазолiнi. На менше вiн не згоден.
Побачивши, що за Вiрою зачинилися дверi, Макс спустився до передпокою. Одягнув коротку