Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
цього захоплення могло i не бути. Розслабився – i от тобi, маєш! Тепер доводиться купувати їй рiзнi
прибамбаси, а це – зайвi витрати. Але вiн мусить їх робити, бо вiдчуває вiдповiдальнiсть.
Вiн взагалi, як людина вiдповiдальна, мусить нести цей тягар до кiнця. Адже вiдчуває певну
провину перед Сонею. По-перше, за те, що колись наполегливо i настирливо вiдбив її у свого
колишнього однокурсника Мишка, з яким Соня – ну, чого вже приховувати? – була з одного тіста. I
вiн
доброму пiджартовував над парочкою, поки не зрозумiв: йому конче потрiбна саме ця дівчина. Адже
такої в нього ще не було – iнтелiгентної, милої, тихої, не вiд свiту цього. До того ж, такої гарної,
витонченої i тихої-тихої, мов вода в озерi.
У нього були самi мартопляски, як їх називала його бабуся, з якими вiн зовсiм не думав про
одруження. Нi. Йому потрiбна iнша – надiйна, вiддана, негаласлива. Як вiн сам визначав – без понтiв,
але з цiкавинкою. Щоб не було соромно показати в товариствi.
А товариство вже мав досить круте, все зав'язане на спiльних бiзнесових iнтересах i прихованому
змаганнi: чиє краще? Авто. Годинники. Прикид. Ну, i жiнки – як без цього? I Саня поки що програвав,
був у пошуку. Хоча страшенно не хотiв штампiв – тих довгоногих бiлявок з цуциками пiд пахвою, в
лискучих лосинах, зi штучною засмагою на штучних грудях, з якими парувалися колеги. У нього має
бути щось особливе. Скажiмо, жiнка, що грає на... лютнi! А чом би й нi? Лютня – це круто, це щось з
царини «запрєдельного».
Уявляв: ось збере вiн у себе солiдну компанiю на вечiрку в стилi раннього ренесансу або на
китайське чаювання (зараз це модно!) – ну, i пiд кiнець вийде ВОНА: в кiмоно, з високою зачiскою,
без жодного грама косметики на блiдому юному обличчi, звiсно – без цуцика, мовчки сяде на шовкову
подушку бiля його нiг, вiзьме до рук лютню...
I Федотич, дарма, що народний депутат, рота роззявить: його третя пасiя хiба що цицьками може
похвалитися. А тут – лютня! I сором'язливий погляд – у пiдлогу: тихе болiтце з бiсиками. А бiсики
неодмiнно мають бути! Тiльки прихованi, для одного Санi.
Або таке: пiсля сауни заваляться всi в бiльярдну (щоправда, бiльярдної у нього поки що немає, але
стiл вже замовив – у велику вiтальню влiзе), там все, як належно – роги по стiнах, морди кабанячi,
горизонтальнi дубовi полицi з рiзними сортами вина, вiдерця з охолодженим шампанським, освiтлення
в стилi хай-тек. I – зелений стiл з трикутником, наповненим рiзнобарвними кулями для «американки»,
посерединi. А ще полицi – там кулi для «росiйської пiрамiди» – важчi, солiднiшi, не для «чайникiв»,
що
Розмови, крижаний брют. Ну i, звiсно, вся увага на цей «рояль в кущах» – зелений стiл: «Партiю?». А
вiн скаже: «Авжеж! Тiльки я гравець, вибачайте, нiякий. Якщо ви не проти, пане Василю, зiграє з вами
моя найкраща половина». «Тобто?» – не зрозумiє Василь Мартинович, дарма, що в
держобладмiнiстрацiї земельними дiлянками розпоряджається. А вiн так загадково посмiхнеться i на
дверi гляне – а за ними вже ВОНА напоготовi: в чорних вузьких брючках, бiлiй сорочцi з рюшами, вся,
мов тростинка чи наїзниця, на руках – тонкi довгi лайковi рукавички. Випливає з дверей – знову ж
таки – скромний погляд вiд пiдлоги не вiдриває, вiї пiвщоки затiняють i каже рiвним тихим голосом:
– Снукер?
I Василя Мартиновича кондратiй хапає за одне причинне мiсце: «Це ваша дружина?!!». I Саня
знизує плечима – а хто ж ще може бути? Коханок не тримаємо, не те виховання!
А тростинка в рюшах знову снукер пропонує i на Саню дивиться запитально: чи все правильно? А
Саня кидає нiби мiж iншим, недбало:
– Моя дружина тiльки снукер визнає.
I бачить, як червонiють щоки пана Василя: вiн про цей снукер анi сном анi духом! Тiльки i знає, що
«пул» та «американка» пiд горiлочку.
I починає його бiльярдна богиня розповiдати правила гри. I всi завмирають, хапають повiтря
ротами, мов риби на пiску, адже їхнi дебелi чи довгоногi тiльки про дiамантовi бали чи ганчiрки
теревенять. А тут – «брейк», «сенчурi-брейк», «перша фаза», «друга», Джо Девiс, Стiвен Хендрi.
I перший удар – тримаючи кий поза спиною.
Повний снукер! Удар пiд дих. Усiм без винятку!
Отже, у нього, Санi, все має бути вишуканим, карколомним, за вищим розрядом, щоб це всi бачили
i дивувалися, як це йому вдається? А вдається просто, скромно натякне вiн: «Яке їхало – таке й
здибало!».
Тобто смак у нього є. I розум. I талант. Чому ж не мати при всiх цих достоїнствах – найкращого?
Мишка з Сонею випадково зустрiв у кiно. I пiдходити не збирався. Помiтив, що вони сiли за два
ряди попереду. Поглянув похапцем – з ким, цiкаво, зустрiчається цей мовчун, якого за вуха не
вiдтягнеш вiд книжок i пiдручникiв. А вже потiм, глянувши раз, аж доки не згасло свiтло, весь час
зиркав у той бiк, спостерiгаючи, як юна супутниця товариша закидає пасмо свiтлого волосся за вушко,
поправляє заколку в пухнастому волоссi або щось шепоче на вухо, повертаючись до нього витонченим