Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
Серед глядачiв Макс помiтив добру частину мешканцiв колишнього Союзу. Було багато людей
похилого вiку, була молодь. Стовiдсоткове заповнення зали! Те, про що вiн мрiяв. Але не полишала
думка, чому його не повiдомили про цю визначну подiю, адже, вiд'їжджаючи, вiн лишив на студiї всi
контакти. Хоча, з iншого боку, мiркував Макс, вiн зник на два роки, а його текст є власнiстю компанiї.
А щодо того, як в його країнi ставляться до iнтелектуальної власностi, вiн
вiн дивитиметься фiльм як звичайний глядач.
Макс пробрався на своє мiсце i, поки зал втихомирювався, розгорнув пакунок з подвiйним
чизбургером. Довга дорога за кермом давалася взнаки – руки тремтiли, в шлунку почалась революцiя,
яку треба було негайно вгамувати. Останнi крихти чизбургеру Макс дожовував у темрявi.
Залунала музика, пiшли титри. Своє прiзвище вiн побачив пiд чотирма iншими – одне з яких було
прiзвищем продюсера. Звичайнi речi. Трьох iнших вiн не знав...
Iсторiя, яка коштувала йому трьох мiсяцiв безперервної роботи, стосувалася доволi важкого
перiоду – часiв сталiнських репресiй, Другої свiтової вiйни та реабiлiтацiї полiтичних в'язнiв у
серединi 50-х. Цю тему йому пiдкинула знайома редакторка з кiностудiї – давня подруга матерi, котра
пiсля її смертi опiкувалася ним. Пiдкинула пiсля зборiв на студiї, де здiйнялася неабияка суперечка.
– Вони сказали: годi знiмати «мило»! – переповiла Анастасiя Павлiвна розмову «у верхах». – Народ
хоче серйозне душевне кiно. З переосмисленням iсторiї i долями людей – не вигаданими, а дiйсними.
Кiлька вечорiв вона переповiдала Максовi iсторiю своєї родини. Вiн так захопився, що в першу ж
нiч зробив лiтературний синопсис, через який все несподiвано й завертiлось.
Це була iсторiя кiлькох сiмей, що мешкають в одному будинку. На тлi буденного довоєнного життя
людей, розгорталася iсторiя країни, яку намагалися осягнути дiти-однолiтки з рiзних поверхiв
будинку: син НКВСника, донька професора медицини та iспанський хлопчик, котрого єврейська
родина взяла на виховання пiд час вiйни в Iспанiї. Захопившись цими образами, Макс чув у собi їхнi
голоси, ретельно вибудовував психологiю стосункiв мiж пiдлiтками, котрi мають прожити на екранi
кiлька складних десятирiч, вставляв кумеднi ситуацiї, про якi колись чув вiд дiда i батька. Текст ожив,
загомонiв i зарухався ще на паперi. Особливого колориту додав йому образ слiпого бандуриста,
вцiлiлого вiд розстрiлу пiд час пiдступно органiзованого НКВС з'їзду кобзарiв у Харковi тисяча
дев'ятсот тридцять четвертого року. Щоб надати образу реалiстичностi, Макс вивчив «лiбейську
мову», якою з п'ятнадцятого
I дiалог юного «iспанця» зi старим слiпцем набув особливого звучання, а до того ж – прихованої,
але не дидактичної, iнформативностi, якої, на думку Макса, не вистачало сучасному кiно.
Вiн був прихильником i запеклим прибiчником деталей, вважав, що навiть кiнчики нiгтiв чи
вiдбиток тiнi на асфальтi можуть сказати про людину бiльше, нiж розлогий i пустопорожнiй дiалог.
Збирав спогади i залишав на паперi лише тi, що здавалися йому бiльш душевними i менш пафосними.
Так з'явилась iсторiя Надiї Кирилiвни – на екранi вона мала тривати кiлька хвилин, як деталь i
свiдчення часу.
– У п'ять рокiв я прожила один день обiцяного комунiзму – це сталося в перiод, коли з Києва вже
вийшли радянськi вiйська, а нiмецькi ще не зайшли. Ми жили на околицi. Спостерiгаючи за вiдступом,
ми, дiти, висiли на парканi i, нiчого не розумiючи, просто весело спостерiгали, як торохкотять по
брукiвцi колеса гармат. Один вiйськовий тодi сказав: «Що дивитесь?! Бiжiть до крамницi i забирайте
звiдти все, що можете. За пару годин тут буде нiмець!». Дорослi кинулися до продовольчих магазинiв,
а ми, дiти, звiсно, до iграшкових. Тодi у мене не було жодної ляльки – шили їх з клаптiв або наряджали
в них якiсь струганi палички. На магазинних ляльок завжди дивилася, як на диво, але навiть мрiяти
про них не смiла! А тут – на тобi! – бiжи i бери! Але я була надто мала, щоб змагатися iз старшими.
Коли добiгла до магазину, полицi вже були порожнi. Лише на однiй стояла дивна лялька, яку нiхто не
взяв. Вона була чорна! Тодi ми анi сном анi духом не знали про iснування людей з чорною шкiрою.
Мабуть ту ляльку зробили з iнтернацiональних мiркувань. Вона вся була вкрита пилом, адже її нiхто
не купував i, звiсно, нiхто не взяв навiть «за безкоштовно». Але менi було байдуже, я вхопила свою
здобич i притисла до себе, одразу ж вiдчуваючи, що на мене сходить абсолютне, несподiване, казкове
щастя. «Чорта принесла!» – сказала сусiдка по комуналцi i перехрестилася. Через кiлька днiв, коли я
бавилась зi своїм негриком на загальнiй кухнi, вона, та сусiдка, збрехала, що мене кличе мама. Я
залишила ляльку на кухнi, а коли повернулася – голова моєї ляльки палала. Сусiдка сказала, що вогонь
перекинувся з плити. А потiм вхопила ляльку i кинула її в пiч. Досi пам'ятаю запах смоли, чорний дим
i своє безмежне горе... Усi наступнi роки, аж до сьогоднi, шукаю подiбну ляльку по всiх крамницях,