Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
Вiра знала: так мало бути. Адже, якщо бути вiдвертою iз собою, вона надто часто i надто пристрасно
промовляла ту молитву.
Коли це сталося, вона занiмiла i з її очей самi по собi полились сльози. Вiн злякався. Вiн не знав,
що то були давнi сльози, тi, якi вона намагалася приборкати пiд час гуляння. Але привiд для них
виявився чудовим: зiпсований пiджак поважного нiмецького пана. Вiн оторопiло i перелякано дивився
на зливу слiз на обличчi красивої незнайомки, i
промовляла: «Пробачте, я не навмисно...». Сльози збiльшили i прояснили її очi, щоки палали, а вуста
по-дитячому тремтiли, ледь втримуючи схлип. Не знаючи, як заспокоїти нещасну, вiн, цей пан, взяв з
її руки залишки страви i... облив вершками своє друге плече. Жiнка вмить припинила схлипувати.
Заклякла, витріщивши очі. Потiм притисла долоньку до вуст (цей жест зворушив його ще бiльше, нiж
нещодавня злива) i засмiялась. Смiх був таким самим, як i сльози, – нестримним. I вiн засмiявся разом
iз нею. Вона зняла з шиї хустку i почала витирати пiджак, ще бiльше розмазуючи по ньому бiло-рожевi
плями. I ще бiльше смiючись вiд цього разом iз ним. Потiм вiн просто зняв пiджак i... запросив її до
кав'ярнi. Вони просидiли там до пiзнього вечора. Потiм вона зателефонувала Роману Iвановичу i
попередила, що залишається ночувати у фрау Майєр, своєї колежанки, з якою треба обговорити купу
невiдкладних справ...
...Сьогоднi репетицiю скасували – в альта, гера Марiєнгаузера, померла дружина. Вона давно i
тяжко хворiла i ось тепер – похорон. Це дало змогу зустрiтися з Рiхардом в обiдню перерву i
повернутися додому ранiше, нiж завжди.
Дорогою додому Вiра заходила до крамниць i накуповувала рiзнi необхiднi для вечерi продукти:
бiфштекси, зелень, якiсь господарчi дрiбнички – зубну пасту, ганчiрки для миття посуду, плетений
кошик для хлiба, який давно вподобала. Але купувала все це машинально, не так як би це робила
ранiше. Тепер кожна покупка «в дiм» означала для неї початок кiнця цього дому. Кожна куплена рiч
викликала у неї сльози, що буквально душили її, щойно вона торкалася таких звичних i буденних
дрiбниць. Кожна з них була, як прощання. Навiть рожевi бiфштекси. Навiть морква. А вигляд
чоловiчих шкарпеток у галантерейному вiддiлi викликав у її душi цiлу бурю суперечливих почуттiв.
Хто тепер купуватиме Роману шкарпетки, краватки, носовички? Спересердя придбала кiлька пар –
нехай залишаться йому на перший час...
I хоча Вiра умовляла себе, що нiчого ще не вирiшила i, певна рiч, не вирiшить, але всiм своїм
єством вiдчувала, як руйнується її усталене життя – болiсно i незворотно. Через те i намагалася
придiлити
якого вже нiколи не буде. Адже вже жила iншим. Тому так ретельно i педантично продовжувала
прасувати скатертини, до блиску вимивати пiдлогу i по сто разiв витирати пилюку – i все це з такою
пристрастю, з якою приречений на страту злодiй викурює свою останню цигарку. Нiби ця звична
домашня робота могла вберегти i вiдвернути її вiд можливостi втечi. I що бiльше було цих зовнiшнiх
намагань вдати, що нiчого не вiдбувається, то чiткiше i яснiше крiзь цi звичнi клопоти проявлялась
iнша реальнiсть – так само незворотна, як i руйнацiя нинiшнього укладу.
Ось вона смажить бiфштекси, старанно робить густий кляр з грецькими спецiями, охайно i рiвно
нарiзає заздалегiдь замаринованi баклажани i кожною клiтинкою на кiнчиках пальцiв (якi, власне, в цю
мить зануренi в кляр!) вiдчуває, як її рука торкається впадинки мiж Його лопатками, як пальцi
занурюються у Його волосся i в цю мить (вiдбивнi шкварчать на пательнi!) її пронизує неймовiрний
струм насолоди i вся вона сповнюється вiдчуттям спорiдненостi навiть з Його волоссям, нiби перетiкає
у сполучену з її кровоносною системою посудину.
Вона рве листя салату, викладає їх на великi тарiлки, кiльцями рiже помiдори, вичавлює на них
часник. А насправдi – чує Його запах, точнiше те, як вiн пахне, якщо ткнутися у впадинку мiж плечем i
шиєю. Вiн пахне чимось рiдним, знайомим, тим, що не дратує.
Певно, вона збожеволiла, якщо це вже помiтно iншим. Адже нещодавно, зустрiвши її на сходах,
фрау Шульце посмiхнулася до неї якоюсь дивною посмiшкою:
– Фрау Вiро, у вас таке обличчя, нiби ви проковтнули свiтляка! Такою ви менi бiльше подобаєтесь.
Я радiю, коли бачу довкола щасливих людей... Це зараз рiдкiсть.
Вечеря на столi. Вiра дивиться на годинник. Унизу риплять дверi. Чуються голоси. Тихий – фрау
Шульце i голосний бас Романа Iвановича, що виконує свою арiю скоромовкою, без жодної перерви на
вiдповiдь:
– Доброго вечора, фрау Шульце! Сьогоднi нарештi дiйсно перший гарний день весни. Я вас вiтаю.
Мої студенти наче подурiли – аж троє вагiтних на курсi! Уявляєте?! Моя дружина вже вдома? Як ваша
нога? Заходьте до нас на чай.
Кроки нагору. Дверi вiдчиняються. Вона йде назустрiч. Цьом-цьом...
– Нормально доїхав? Як студенти?
– Чудово. На курсi аж чотири вагiтнi! Сьогоднi нарештi справжнiй весняний день.
– Мий руки. Вечеря на столi.
– Як Марина, приїде сьогоднi?