Янголи і демони
Шрифт:
— Ідіть за мною. — Він вивів їх з пункту стеження і повів через увесь зал до маленького прозорого кубрика при задній стіні. — Мій кабінет. — Оліветті запросив їх досередини. Кімнатка була нічим не примітна — стіл, завалений паперами, полиці з теками, складані стільці, водоохолоджувач. — Я за десять хвилин повернуся. Раджу вам за цей час подумати, що ви робитимете далі.
— Ви не можете отак узяти й піти! — підскочила до нього Вітторія. — Цей контейнер…
— Я не маю на це часу, — відрізав Оліветті. — Можливо, мені варто затримати вас до закінчення конклаву,
— Signore, — знову звернувся гвардієць, показуючи на годинник. — Spazzare di cappella.
Оліветті кивнув і зібрався йти.
— Spazzare di cappella? — перепитала Вітторія. — Ви йдете прибиратикапелу?
Оліветті повернувся і гостро подивився на неї.
— Так, міс Ветро, йду перевіряти, чи немає там електронних жучків. Це називається завбачливість. — Він показав на її ноги. — Навряд чи ви здатні це зрозуміти.
Із цими словами він голосно грюкнув дверима, аж затремтіло грубе скло. Тоді одним блискавичним рухом витягнув ключ, вставив його в замкову щілину і двічі повернув.
— Idiota! — крикнула Вітторія. — Ви не можете тримати нас тут!
Крізь скло Ленґдон бачив, як Оліветті щось сказав гвардійцю.
Той кивнув. Оліветті вийшов з кімнати, а гвардієць повернувся і втупився в них, схрестивши руки на грудях. На поясі в нього висів великий пістолет.
Чудово,подумав Ленґдон. Оце так уклепались!
Вітторія злостиво поглядала на швейцарського гвардійця, що стояв за зачиненими дверима кабінету Оліветті. Той зиркав так само неприязно. Кольоровий костюм аж ніяк не узгоджувався з його відверто ворожим настроєм.
Che fiasco, думала Вітторія. У полоні у клоуна з пістолетом!
Ленґдон мовчав. Вітторія сподівалась, що він у цю мить напружує свій мозок гарвардського науковця, шукаючи якогось виходу. Однак з виразу його обличчя було очевидно, що він більше приголомшений, аніж замислений. Вітторія шкодувала, що так сильно втягнула його в це все.
Першим її поривом було витягнути мобільник і подзвонити Ко-лерові, але вона швидко збагнула, що це без сенсу. По-перше, гвардієць, мабуть, увійде й відбере в неї телефон. По-друге, якщо приступ у Колера проходить так само, як завжди, то він, мабуть, і досі не спроможний говорити. Зрештою, це не має значення… Схоже, Оліветті зараз так чи інакше не налаштований нікому вірити на слово.
Згадай!наказувала вона собі. Згадай розв’язок цієї задачі!
Згадування— це один із трюків буддистської філософії. Замість того, щоб просити розум знайти вихід із, на перший погляд, безвихідного становища, Вітторія просто намагалася згадати його. Упевненість, що
Але зараз трюк зі згадуванням не спрацьовував. Тоді вона оцінила свої можливості… свої потреби. Треба було когось попередити. Хтось у Ватикані мусив сприйняти її слова серйозно. Але хто б це міг бути? Камерарій? Як із ним зв’язатися? Вона зачинена у скляній коробці, яка має тільки одні двері.
Засоби,казала вона собі. Завжди є якісь засоби. Ще раз оціни середовище.
Вона інстинктивно опустила плечі, заплющила очі і тричі гли-(кжо вдихнула. Відчула, як серце почало битися повільніше, м’язи розслабились. Паніка минула, думки впорядкувались. Усе добре,казала вона собі, тепер подумай спокійно. Що в цьому становищі позитивного? Які я маю переваги?
У спокійному стані аналітичний розум Вітторії Ветри був потужною силою. За лічені секунди вона зрозуміла, що їхнє ув’язнення — це насправді ключ до свободи.
— Я зателефоную, — раптом сказала вона.
Ленґдон підвів голову.
— Я саме збирався порадити вам зателефонувати Колеро-ні, але…
— Не Колерові. Декому іншому.
— Кому?
— Камерарію.
— Ви зателефонуєте камерарію? Як? — Ленґдон зовсім розгубився.
— Оліветті сказав, що камерарій зараз у кабінеті Папи.
— То й що з того? Ви знаєте, як зателефонувати до кабінету Папи?
— Ні. Але я не дзвонитиму зі свого телефону. — Вона показала на надсучасну телефонну систему в Оліветті на столі. Тут було оезліч кнопок швидкого набору. — Керівник служби безпеки муситьмати прямий зв’язок із кабінетом Папи.
— Аякже. А ще він має громила з пістолетом, що стирчить за шість футів звідси.
— Але ж ми тут замкнені.
— Про це я не забув.
— Я маю на увазі, що не тільки ми не можемо вийти, а й гвардієць не може до нас увійти. Це особистий кабінет Оліветті. На-пряд чи ще хтось має до нього ключ.
Ленґдон подивився на гвардійця.
— Це скло доволі тонке, а пістолет у нього доволі великий.
— І що він зробить? Вистрелить у мене за те, що я скористаюся телефоном?
— А чорт його знає! Це місце досить дивне, і те, як вони тут поводяться…
— Вибір у нас невеликий, — сказала Вітторія. — Або я спробую зателефонувати, або ми проведемо найближчі п’ять годин і сорок вісім хвилин у ватиканській в’язниці. Принаймні з цього місця буде найкраще спостерігати за вибухом.
Ленґдон зблід.
— Але, щойно ви знімете слухавку, гвардієць покличе Оліветті. Крім того, тут двадцять кнопок. І жодних написів. Ви що, збираєтесь натискати всі по черзі, сподіваючись, що рано чи пізно вам пощастить?