Янголи і демони
Шрифт:
— А інші мешканці й персонал?-
— Задля безпеки і збереження таємниці їм заборонено бути и місті, доки не закінчиться конклав.
— А коли він закінчиться?
Гвардієць знизав плечима.
Бог один знає. — Слова його прозвучали навдивовижу буквально.
Припаркувавши авто на широкій галявині позаду собору Святого Петра, гвардієць повів Ленґдона з Вітторією нагору кам’яною гежкою на викладений мармуром майдан. Перетнувши його, попи впритул наблизились до стіни собору і пішли вздовж неї через трикутне подвір’я, віа Бельведере до купки будівель, що і u по тулились одна до одної. Вивчаючи історію мистецтв, Ленґдон ді істатньо «нахапався»
Присадкувата кам’яна будівля, у якій міститься офіс швей-і юрської гвардії, розташована біля II Corpo di Vigilanza,на північний захід від собору Святого Петра. Обабіч входу, наче дві кам’яні і гатуї, стояло двоє вартових.
Ленґдон мусив визнати, що ці вартові зовсім не виглядають комічно. Хоч вони теж були одягнуті в блакитно-золотий одно-і грій, кожний мав традиційного «довгого ватиканського меча» — і остренного списа завдовжки вісім футів. Подейкують, що в п’ятнадцятому столітті під час хрестових походів від таких мечів загйнуло безліч мусульман.
При наближенні Ленґдона з Вітторією вартові зробили крок уперед і схрестили списи, заступивши вхід. Один збентежено подивився на пілота.
— Ipantaloni, — мовив, показуючи на шорти Вітторії.
— II comandante vuole vederli subito. — Пілот жестом наказав їм відступити.
Вартові з невдоволеним виглядом відступили вбік.
Усередині було прохолодно. Ленґдон ніколи б не подумав, що адміністративний офіс служби безпеки може виглядати саме так. В ошатних і бездоганно обставлених холах висіли полотна, що їх будь-який музей у світі, поза всяким сумнівом, виставив би в най-почеснішому місці.
Пілот показав на білі мармурові сходи, що круто спускалися вниз.
— Сюди, будь ласка.
Обабіч сходів стояли скульптури, що зображали оголених чоловіків. Кожна мала фіговий листок, світліший за кольором, ніж решта тіла.
Велика кастрація, подумав Ленґдон.
Це була одна з найжахливіших трагедій для мистецтва епохи Відродження. 1857 року Папа Пій IX вирішив, що точне відтворення чоловічого тіла може викликати хіть у мешканців Ватикану. І тому він узяв різець і молоток і відрубав геніталії усім без винятку чоловічим статуям на території міста Ватикан. Понівечені місця прикрили фіговими листками з алебастру. Папа попсував роботи Мікелан-джело, Браманте і Берніні. Сотні статуй зазнали кастрації. Ленґдон часто застановлявся, куди поділися відрубані пеніси. Може, вони й досі зберігаються в якійсь величезній скрині десь у Ватикані?
— Прийшли, — сказав гвардієць.
Сходи впиралися у важкі сталеві двері. Гвардієць набрав код, і двері відімкнулися. Ленґдон і Вітторія ввійшли досередини.
Усередині панувала неймовірна метушня. фіс швейцарської гвардії.
Ленґдон стояв у дверях і дивився на зіткнення епох у нього перед очима. Преплетіння часів.Приміщення було розкішно оздобленою бібліотекою в стилі Відродження з інкрустованими книжковим полицями, східними килимами й кольоровими гобеленами… І водночас тут стояла маса надсучасного обладнання: комп’ютери, факси, електронні карти комплексу
— Зачекайте тут, — сказав гвардієць.
Залишивши їх, він попрямував через усю кімнату до винятково високого й худорлявого чоловіка в темно-синій військовій формі. Той розмовляв по мобільному телефону й тримався так рівно, що аж вихилявся назад. Гвардієць щось йому сказав, той швидко глянув на Ленґдона й Вітторію і кивнув. Тоді повернувся до них спиною і продовжив телефонну розмову.
Гвардієць повернувся до них.
— Командир Оліветті за хвилину підійде до вас.
— Дякуємо.
Гвардієць рушив назад до сходів.
Ленґдон із цікавістю розглядав командира Оліветті, розуміючи, що це, по суті, головнокомандувач збройних сил цілої держави. Вітторія з Ленґдоном чекали, спостерігаючи за тим, що відбувалося в кімнаті. Гвардійці в маскарадних костюмах бігали туди-сюди, вигукуючи накази італійською.
— Continua cercando! — прокричав один у телефон.
— Probasti ії museo? — запитав інший.
Ленґдонові не потрібно було досконало знати італійську, щоб ірозуміти, що служба безпеки Ватикану зайнята енергійними пошуками. Це втішало. Засмучувало те, що, вочевидь, вони іще пі 1знайшли антиматерії.
— Як ви? — спитав Ленґдон Вітторію.
Та знизала плечима і втомлено усміхнулась.
Командир нарешті закінчив розмову і пішов через кімнату до них. Здавалося, що із кожним, кроком він стає ще вищий. Ленґдон. сам був доволі високий і не звик дивитись на інших угору, але командир Оліветті цього вимагав. Ленґдон одразу відчув, що командир — чоловік бувалий, який пережив за вік чимало бур. Обличчя він мав жорстке й енергійне. Темне волосся було підстрижене по-військовому коротко, а очі палали тією твердою рішучістю, яка приходить тільки за роки суворої дисципліни. У всіх його рухах відчувалась військова точність, а навушник, старанно схований за вухом, робив його більше схожим на офіцера секретної служби США, ніж на головнокомандувача швейцарської гвардії.
Командир звернувся до них англійською з сильним італійським акцентом. Попри величезний зріст, говорив він на диво тихо, майже пошепки. Однак у кожному його слові відчувалась військова чіткість і категоричність.
–
— Доброго дня, — сказав він. — Я командир Оліветті — Сотап-dante Principaleшвейцарської гвардії. Це я телефонував вашому директорові.
Вітторія подивилась на нього знизу вгору.
— Дякую, що зустрілися з нами, сер.
Командир не відповів. Він показав жестом, щоб вони йшли за ним., і повів їх через лабіринт електронних пристроїв до дверей у бічній стіні приміщення.
— Заходьте, — сказав, притримуючи двері.
Ленґдон і Вітторія опинилися в напівтемній кімнаті, де стояв довгий ряд моніторів. На них безперервно змінювались чорно-білі зображення різних місць комплексу. Перед моніторами сидів і уважно стежив за картинками молодий гвардієць.
— Fuori, — наказав Оліветті.
Гвардієць встав і вийшов за двері.
Оліветті підійшов до одного з моніторів. Показуючи на екран, сказав:
— Це зображення йде від камери, що схована десь у місті Ватикан. Поясніть мені, будь ласка, що це означає.