Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура
Шрифт:
Ріг засурмив удруге. На поле виїхав і попрямував до мене Саграмор — з нього вже обтрусили порох, і прозора вуаль знову волочилася по землі. Я рушив назустріч супротивникові, удаючи, ніби орієнтуюся лише з тупоту копит його коня.
— Слух ти маєш чуткий, але ніщо не врятує тебе від цього! — сказав він і доторкнувся до руків’я свого великого меча. — Ти не бачиш, що це таке, бо чарівна габа непроникна для твоїх очей, але знай, що це не довжелезний незграбний спис, а меч, і від нього тобі вже не врятуватись!
Забороло його було підняте, він посміхався, і в посмішці тій була
— А де ж твоя дивна зброя?
— Її вкрадено, ваша величність.
— А іншої в тебе нема?
— Ні, ваша величність, я взяв з собою тільки одну.
Тут втрутився Мерлін:
— Він узяв із собою тільки одну, бо ніякої іншої й не міг узяти. Іншої такої не існує! А ця належить королю морських демонів. Цей чоловік дурисвіт і неук; лише неук не знає, що до цієї зброї можна вдаватися лише вісім разів — потім вена поринає на дно морське.
— Виходить, він беззбройний, — мовив король. — Сер Саграморе, ти, звісно, дозволиш йому позичити в когось меча.
— Я позичу йому свого! — вигукнув сер Ланселот, який саме підійшов, накульгуючи на одну ногу. — Він перевершив усіх лицарів у чесному бою, і я довірю йому свого меча!
Він узявся був за руків’я, щоб витягти меча з піхов, але сер Саграмор сказав:
— Ні, я не згоден. Він має битися тією зброєю, яку обрав. У нього були і право, і час на вибір. Якщо ж він помилився, то нехай розплачується.
— Лицарю! — скрикнув король. — Подумай, що ти кажеш! Лють засліпила тебе. Невже ти вб’єш беззбройного?
— Якщо він зробить це, йому доведеться дати відповідь мені, — сказав сер Ланселот.
— Я ладен дати відповідь кому завгодно! — запально відказав сер Саграмор.
Тут знову втрутився Мерлін, потираючи руки й посміхаючись своєю бридкою зловтішною усмішкою:
— Добре сказано, чудово сказано! І досить вам теревенити, його величності вже час давати сигнал до бою.
Королю довелося поступитись. Засурмили в ріг, ми роз’їхалися й стали на свої місця ярдів за сто один від одного, нерухомі, закам’янілі, мов кінні статуї. Глядачі теж завмерли, не зводячи з нас очей; в мертвій тиші ми простояли цілу хвилину, а то й більше. Король, здавалося, ніяк не міг змусити себе дати сигнал. Та врешті підніс руку, й відразу ж лунко озвався ріг. Довгий меч сера Саграмора блискавкою розітнув повітря, і красень-лицар помчав на мене. Я не зрушив з місця. Він наближався. А я наче заціпенів. Схвильовані, глядачі загукали мені:
— Тікай, тікай! Рятуйся! Це ж смерть!
Та я й пальцем не ворухнув, поки між мною й цим страшилом не зосталося кроків п’ятнадцяти, а тоді вихопив із сідельної кобури револьвер. Спалах, грім — і револьвер зник у кобурі, перше ніж будь-хто з присутніх зрозумів, у чому річ.
Кінь без вершника промчав повз мене, а сер Саграмор лежав на землі мертвий як колода.
Люди, що збіглися до нього, приголомшено перезирались, побачивши, що він помер, до того ж без будь-якої причини, бо на тілі його не було
— Якщо це наказ, я під’їду, але мій повелитель король знає, що я перебуваю там, де це передбачено правилами турнірів, готовий зустріти кожного, хто ще схоче зі мною зітнутися.
Я чекав. Охочих не було. Тоді я гукнув:
— Від тих, хто сумнівається, що я здобув свою перемогу чесно, я не чекаю виклику, — я викликаю їх сам!
— Це доблесний і гідний тебе виклик, — мовив король. — Кого ти назвеш першим?
— Я не називатиму нікого, я викликаю геть усіх! Ось я стою тут перед вами й викликаю на герць усе лицарство Англії — не поодинці, а всіх разом!
— Що? — вигукнули хором зо два десятки лицарів.
— Ви чули виклик. Тож приймайте його, або я оголошу вас нікчемними боягузами.
Ясна річ, це був блеф. У такі хвилини варто йти на ризик і завищувати ставки в сто разів: у сорока дев’яти випадках із п’ятдесяти ніхто змагатися з вами не наважиться, всі спа-^ сують, і ви зірвете куш.
Але цього разу я прорахувався, та ще й як! Не встиг я оком змигнути, як з півтисячі лицарів скочили на коней і, розсипаючись широким віялом по полю, з гуркотом помчали до мене. Я вихопив з кобур обидва револьвери й швиденько прикину в, на яку відстань підпустити їх, щоб мати найкращі шанси.
Бабах! — і одне сідло порожнє. Бабах! — друге теж. Бабах! Бабах! — ще два вершники на землі. Я зрозумів, що справи мої кепські: якщо мені не пощастить-зупинити цю навалу одинадцятьма кулями, то дванадцятий порішить мене як стій. Тож я зроду ще не почував себе таким щасливим, як у ту мить, коли, поваливши дев’ятою кулею дев’ятого вершника, помітив у лицарських лавах вагання — першу ознаку паніки. Ось вона, найвідповідальніша мить, зараз на карту поставлено все! Я не проґавив шансу, підніс обидва револьвери й прицілився. Воїнство, що було зупинилося, рвучко завернуло назад і кинулось навтіки.
Я переміг. Цей день став початком кінця мандрівного лицарства. Шлях цивілізації було розчищено. Що я відчував? Ні висловити, ні уявити цього не можливо.
А братик Мерлін? Він знову спіймав облизня. Якось так воно повелося: щоразу, коли чудеса чортовиння змагалися з чудесами науки, чортовиння зазнавало поразки.
Розділ XL
МИНУЛО ТРИ РОКИ
Скрутивши в’язи мандрівному лицарству, я більше не вважав за потрібне працювати потаємно. Вже наступного дня я показав приголомшеному світові свої доти приховані школи, свої копальні, свою розгалужену мережу підпільних фабрик, заводів та майстерень. Інакше кажучи, я дозволив шостому століттю зазирнути в дев’ятнадцяте.