Язиката Хвеська
Шрифт:
… Ось усі знову за столом. Нестрункій п'яний хор виводить «Ой, чий то кінь стоїть». Правда, єдності між співаками нема: частина людей вперто виконує «Ой, на горі два дубки». Дивно, але така різниця в смаках не заважає нікому доспівати до кінця ту пісню, яку кожен із співаків обрав…
… Ось воєнком Аніфанов обнімається з Марселем і вимагає, аби їх сфотографували разом. Але коли виринає чоловік із фотоапаратом, Оксана виштовхує воєнкома з кадру і почуває позувати з Марселем. Воєнком намагається втиснутися третім. За столом тим часом знаходять спільну мову і дружно
… Ось начальник міліції хоче подарувати Мерселю свою краватку…
Максим не помітив, коли і куди зникли з-за столу мер міста і власник ресторану.
Мер міста і власник ресторану зачинилися в кабінеті Рикалова.
Якби на них зараз хтось глянув збоку, не повірив би, що один із них цілий день тільки те й робить, що піднімає тости і випиває, а другий за вечірнім столом не відставав від начальника міліції та воєнкома. Обоє виглядали дуже тверезими і дуже серйозними. Обоє тримали в руках склянки, на півтори пальця, як у американському кіно про гангстерів, наповненому бурштинового кольору віскі. Сама ж пляшка віскі, з якої наливав хазяїн кабінету, стояла посеред столу, між чоловіками.
Саме так — між чоловіками.
Скинувши непотрібні папаери на підлогу, Чортів і Рикалов примостилися просто на столі.
— У мене молодша донька — студентка, — говорив Антон Рикалов. — Я її сам хотів у Америку відправляти. І тут — такий випадок. Гріх втрачати, Івановичу.
— А я тут — мер, — тримався свого Ілля Чортів. — Навіть у твоєму кабінеті і на твоєму столі — все одно мер. Це я його тобі в кабак привіз.
— А я, — Рикалов сьорбнув віскі, — перестану в бюджет перераховувати стільки, скільки перераховую зараз. Знаєш, що буде, коли я дам команду не перераховувати тобі в міській бюджет? Зберу кількох очкариків, вони так усе порахують, щ ти побачиш, Івановичу. Як по моєму бізнесу вдарила світова економічна криза.
— А у мене, — Чортів теж зробив ковток, — донька в дівках засиділася. Бачиш сам — діти вже познайомились і подружились.
— А моя молодша донька англійську мову знає! — виклав черговового козиря Рикалов.
— А моя з ним без мови — язиком говорити буде! — у Чортіва теж були козирі в цій грі. — І своїм язичком швидше з ним порозуміється, ніж твоя з ним — своєю англійською мовою!
— А моя молодша — молодша за твою! — не здавався Рикалов.
— А я — мер! — все одно Чортів тримав козирного туза в цій грі. — І все, як той казав!
— ДА?
— ДА!
Як людина, котра виграла свого часу в карти міський базар, Рикалов визнав — бити козирного туза можна тільки джокером, але джокера в цій колоді нема.
— Нехай, — здався він, проте остаточно зброю не склав. — У такому разі — сам знаєш, як такі справи робляться! Згоден?
— По руках. Скільки?
— Цього разу тариф подвійний, — Рикалов допив свій віскі. — Враховуючи критичний вік твоєї доці, критичні обставини і економічну кризу загалом.
Чортів покрутив свою склянку в руці. Йому раптом стало чомусь шкода Рикалова — адже вони від самого початку грали не на рівних.
— Може, в нього, Марселя цього, який брат є? — безнадійно запитав він. — Будемо родичами…
— А ми хіба чужі? — наїжачився Рикалов.
— Тоді чого ж ти, раз такий свій, подвійний тариф мені виставляєш? Криза в нього, шмиза в нього…
— Ну і хрін із тобою, — махнув рукою Рикалов. — Давай по звичайному!
Чоловіки в несподіваному пориві ніжності обнялися і поцілувалися.
Могло здатися, що Коля Зубок обнімає і цілує Максима Бойка.
Насправді біля ресторану, на подвір'ї, Зубок термосив товариша, який вийшов подихати і не помітив, як закуняв, присівши біля стіни і притулившись до неї спиною. Так Микола, протверезівши від переляку, знайшов його і почав смикати, виводячи з алкогольної нірвани.
Нарешті Бойко розтулив повіки і глянув на Зубка каламутним поглядом.
— У-у-у…, — прогудів він.
— Макс, ти говорити можеш? — тривожно запитав Коля.
— Угу, — почулося у відповідь.
— А слухати? — не вгавав Зубок.
— Угу.
— А думати? Тільки головою, а не жопою?
— Нє-а…, — чесно признався Максим. — Я вже все придумав.
Зубок голосно гикнув.
— Думай знову. Тільки головою. У нас у всіх проблема.
— У нашої з тобою країни, чувак, останніх триста років взагалі одні проблеми…
— Уф-ф-ф! — видихнув Зубок, обдавши приятеля перегаром, і з наступним видихом повідомив: Чортів Рикалову нашого… вашого негра — продав!
Глибинна суть сказаного не хотіла доходити до Максима.
— У рабство? — запитав байдуже.
— У зяті! — Зубок готовий був кричати від розпачу. — Ти можеш послухати чи ні?
— Говори, — так само байдуже кивнув Максим. — Тільки зрозумілими словами. І простіше. Хто кого кому продав?
Зубок про всяк випадок роззирнувся довкола — раптом у темряві хтось ховається і підслуховує їх.
— Мені тільки що Боженко п'яний похвастався! А йому — сам мер! Молодець, каже, Гриша, зятя мені з Америки привіз! Тепер, значить, проси, чого хочеш…
Потроху до Бойка починала доходити суть катастрофи.
— З якої Америки? Якого зятя?
— З мальованої Америки! — Микола ледь не плакав. — Ми ж їм сказали, що цей Марсель — син американського мільйонера.
— І вони… вони справді купилися?
Як би Максим не напився, він уже цілком усвідомлював: ситуація, яка склалася, мало чим відрізняється від результату, якого домагається кожен журналіст, причому — не лише «жовтих» засобів масової інформації.
Всі хочуть, аби їм вірили.
Між іншим, хочуть цього не тільки журналісти. Політики теж наввипередки змагаються за людську віру. Навіть письменники-фантасти, вигадуючи пригоди на інших планетах. Хочуть, аби в ці пригоди і ці планети хтось, крім них самих, щиро повірив.
Отже, і мер міста, і Григорій Боженко, якого не посвячували в подробиці всієї цієї операції, і бувалий у бувальцях бандит Рикалов повірили: негр Марсель, продавець секунд-хенду з-під Шулявського мосту — син американського мільйонера, який на короткій нозі з американським президентом, темношкірим Бараком Обамою.