Юрій Мушкетик Крапля крові

Мушкетик Юрий Михайлович

— Я бачу, Лілю, ти вивчаєш не лише медицину, а й суміжні з нею науки. Судову експертизу, слідошукання? Що ж, може й згодиться, — сказав Прокіп Гордійович і пішов у купе слухати оперету.

Поїзд прибув у Київ за кілька годин до Нового року. Прокопові Гордійовичу здалося, ніби він приїхав не в своє, а в якесь інше, вичитане з казки місто. Мерехтить електричне марево, святкові реклами повибігали на перехрестя, миготять, танцюють, гріються. Перехожі гублять пакунки, подають їх один одному, ввічливо усміхнені, веселі. Як гарно, як затишно на душі, коли бачиш, що люди несуть щось з магазинів, що вони веселі, безжурні! Йому теж ще треба в магазин. І вже не гаючись…

Він таки запізнювався. Квапив шофера таксі, який,

мабуть, єдиний не поспішав у цей вечір. Гаразд, що хоч дома наготовано все заздалегідь… Борода, вуса, шапка, мішок. Замість кожуха одягне халата. От було б добре, якби не впізнав ніхто. Навіть з співробітників. Йому самому було смішно — він скрадався в клініку, немов детектив з фільму: коридором, котрий вів на кухню, через душові, приймальне відділення. Сподівався, що тут тільки черговий лікар, він дрімає в кутку над книгою. Але йому на подив, опріч чергового, він побачив ще двоє лікарів — практикантів і стару, років сімдесяти, бабусю. А того, що вони робили, Холод довго не міг збагнути з свого схову з-за ширми. А коли збагнув… Таки справді, трагічне й смішне часом переплітається так міцно, що не завжди можна розняти їх. Надто в лікарні.

Щоправда, хлопці не сміялися. Навпаки, ескулапували яосереджено й сердито. Очевидячки, рятували хвору від отруєння. Мали перед себе всі його симптоми. Найтяжчу форму. Бабуся навіть не ковтала барієвої лікарняної кашки, котрою хотіли нагодувати її. Вона відбивалася руками й ногами, заплювала кашею ескулапів з голів до ніг. Мурмотіла, трусила головою, виривалася, але дужий практикант, який стояв спиною до Холода, тримав її міцно.

Холоду довелося покинути засідку. Він підійшов до бабусі, відсторонив того, котрий годував її кашею, і, коротко наказавши другому «тримай», взяв бабусю за щелепу. Дужий поштовх — бабуся закрила рот. Хвилину сиділа нерухомо, жувала білими, поморщеними губами. Відтак підхопилася, блиснула очима і, скрутивши дулю спочатку одному практиканту, потім другому, схопила з тапчана плисового теплого піджака та хустку, подалася мерщій за двері. Практиканти ошелешено дивилися їй вслід. Холод сміявся, аж сльози набігли йому на очі.

— А ми… Та як же… — врешті здобувся на мову той, що з чашкою, — привезли її, кажуть, пила щось. А тоді — оце… І їжа не проходить.

— Добре, йдіть, — витер кулаками очі Прокіп Гордійович. — Вважайте, що відбулося зцілення.

Тепер він одягався, вже не ховаючись від чергового. Той допоміг йому підв'язати бороду, червоною фарбою розмалював щоки і носа.

— А знаєте, без вас тут нова комісія… — притишеним, змовницьким голосом мовив він, але Прокіп Гордійович приклав до губів пальця, похитав головою. І той зрозумів. Нехай старому рокові лишається погана новина.

Обережно, щоб не обірвати бороду та вусів, Прокіп Гордійович почепив через плече на широкій брезентовій шлеї мішок з цукерками та іграшками, взяв до рук великого, сукуватого ціпка. Поважно відкашлявся:

За морями, за горами,

За дрімучими лісами…

— Е, годилося б для Діда Мороза чарку. Ну, та нехай вже тоді. Відімкніть, будь ласка, двері.

Сходи за дверима вели в ліве крило, на другий поверх, до палат, де лежали найменші пацієнти.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Сміялися на вулицях дівчата — йшла весна. Ступала по місту м'якими лапами тополиних котиків, спадала згори голубиним туркотінням, стрибала по стінах сонячними зайчиками. Вона снилася міським жителям ночами. Кожному різно. Євгенові — футбольною афішею. Холодові — оксамитовим плесом на зарічку, Лілі — пучечком фіалок у руках селянки на розі вулиці, малому Костикові — солодкою паличкою морозива в срібній обгортці. Шахові — недоора — ною глевкою нивою.

Олександрові Кіндратовичу вона снилася тишею й відпочинком. Ця зима обкрутила його, немов сніп у барабані. Він почував себе, неначе після важкої виснажливої хвороби. Ледве дочекався перших теплих днів. Зараз його страшив навіть санаторний режим. Та й хіба санаторій не та сама лікарня? Не ті халати? В село! В далеке, миле, тихе село. Забере Костика, і — гайда. Навперейми весні.

Та вона обігнала його. Село вже тонуло в зелених шумах. Олександр Кіндратович безмрійно блукав полями, левадами, лісами. І дивувався, що зустрів її таки. Ох, як же довго не був тут! Приїздив востаннє чотири роки тому. І то восени. Посаджені тоді топольки вже піднялися, зрівнялися верхівками з шкільним дахом.

Він і сам не розумів, що таке сталося. Чому йому захотілося голубливої тиші. Чому його поманило село? Радів, що озвалася струна, яка єднала його з цим усім. З весною, з селом. Вона тонюсінька — тонюсінька, але ж є! І досить йому торкнутися її, як вона забринить згадкою.

…Ниже в берегах синє намисто, рахує чужі роки зозуля. І йому пригадується, як десь отут стояв він босоногим семикласником з русокосою Наталочкою, з завмиранням серця лічив подаровані зозулею роки. Вони ділили їх наспіл — адже в них усе мало бути спільним. Примхливо вступила в потічок вербичка. Вони забредали на середину, на самий бистрець, міряли місткість своїх долонь.

Зозуля вмовкла, і одразу ж, мовби тільки й чекала на те, дико, неначе кішка, закричала іволга. «На дощ!» — пригадав радісно. Йому здалося, ніби він навіть ловить аромат тих колишніх, далеких днів, нестямний запах минулих весен.

Село дитинства. Ти таки міцно приросло до душі. Стежкою до школи, осокором під хатою, вулицею, якою ходила «вона». Ось тут, на розі, прибив він цвяшками Наталоччине фото, видовбавши ножем зрадливі очі. Бо почала вона ходити з Грицем, його товаришем. «Чи шкодувала потім? Пізніше? Мабуть. Розповідала подругам, хто добивався її кохання».

Йому самому чогось шкода. Це, певне, весна нагадала йому все те. Наморений, спопнешш приємної втоми, повертався з своїх мандрів додому.

Сьогодні він втомився найдужче. Ледве добрів до хатії. Мати вже чекала на нього. Сиділа на призьбі, перебирала в підрешітку квасолю. Вона в нього маленька — маленька, сухенька і проворна. В дворі у неї чіісто, хата заметена, побілена знадвору. Хата — під бляху, але стара, ветха. Мабуть, найстаріша на всьому кутку. За хатою маленький палісадничок. Ті ж таки півники й сережки. А ще лаплаха. Вона зацвіте восени. Пишно і сумовито. Лаплахи цвітуть під хатою з давніх — давен. Либонь, переживуть і її, і його.

В кожен приїзд він каже матері, щоб переїздила до нього на дачу або на київську квартиру. А мати відмовляється, як ось зараз:

— Не вмію я ані ступить по — городському, ані слова сказать. Доживу вже віку тут. З ким дівувала, з ким одну ниву жала.

— З ким вже вам тут жити, — сказав він. Але, збагнувши власну нетактовність, перевів розмову на інше. Розпитував про колгосп, про сусідів. Мати в колгоспі вже не працювала й не знала майже нічого про колгоспні справи, а про сусідів розповіла. Він і сам ще пам'ятав їх. Диво — прожив у місті більше половини життя, десять років на одній і тій квартирі, і знає лише двох своїх сусідів. А покажи йому будь — яку з двадцяти шести хат на кутку, і він спише словесне біографію всіх її жителів. Звичайно, довоєнних років. Бо потім… Так, про декого він чув. Про дядька Тимоша, про тітку Палажку. А от, скажімо, про діда Ічки. Ото його хата. Дід Ічки—індус. Коли дивувався чому — небудь, говорив «іч — ки» — ич який. З того одержав і своє прізвисько. Одмолоду лишився дівичем. Більше за все шанував тишу і спокій. Двадцятий вік гримкотів широким трактом, а він брався своїм череватим гнідком глухими путівцями. Не хотів дід знати світової суєти, блукання по проміжних інстанціях, зі всіма своїми сумнівами звертався просто до бога. Теренкур його було проміряно з дитинства: хата, хлів, поле, хата.