Юрій Мушкетик Крапля крові
Шрифт:
Але ж… Хіба це не соромно?..
Може, він не в усьому правий з Біланом. З отією статтею… Через неї й не може виступити публічно… Хоч… Він би не виступив і так. А дехто побачив у цьому інтригування. І все ж найбільше його турбує клініка. Що думають його товариші, колеги по роботі? їх все це стосується дуже близько. А що, коли в когось сумніви, невиказані підозри? А що, коли й сам?..
Ця думка виштовхує його з кабінету, змушує одягти пальто, іти в заметіль, в хурію. Шукати рішення. Так, так… Все це він думав. Ох, не часто ще говорять підлеглі правду начальникам. Частіше дивуються мудрості їхніх рішень, проникливості своїх керівників. Кожне слово, кожен дотеп з трибуни — в шумовинні оплесків. Отак день, рік, два. Тобі самому власні слова вже видаються великими і мудрими. А діяння — поготів. «Бач,
«Так, піти…»
І він пішов до них. Виніс на загальні збори клініки обговорення своєї роботи — лікаря і керівника. Він знав, що це йому зарахується на лихий карб, що в міністерстві, серед членів комісії це викличе осуд, але йому потрібно було знайти свою правду, знайти отут, серед людей, з якими працював, перед якими ніс найбільшу відповідальність. Вони його порадники, його судді. Операційна сестра, лікар — ординатор, няня, завідуюча лабораторією… «Кажіть, я піду сам, якщо побачу свою несправедливість. Я від вас вимагаю, вимагайте й ви».
Чомусь схлипувала, поривалася щось сказати Варвара Іванівна, його помічник, та так і не сказала. Але сказали інші. Вони вірили йому. Вибирав віру з очей, з розхвильованих душ, по крапельці, по крихітці. Впевнявся в своїй власній вірі. Адже тільки це йому й було потрібно. І ледве відмовив надсилати листа, якого, як він довідався на зборах, вони написали напередодні.
Тепер знову міг спокійно взяти до рук скальпеля. І нехай комісії, нехай бюро. Він вже мало про це думав. Бюро відбудеться без нього. А він поїде в область, де на нього чекають інші справи, справи голови Хірургічного товариства.
Поїзд мчав його назустріч новому року, новим тривогам і надіям.
Холода змагала втома, хотілося спочити, але про це,
принаймні до кінця передач радіовузла, годі було й думати. Його сусід, мабуть, виспався вдень, він ввімкнув динаміка, аж ревіло в вухах. Це був, очевидно, один з загартованих бійців незчисленної армії командировочних, за котрими не дістати місця в готелі і не протовпитись до громадських їдалень. Від нього пахло горілкою, казенними паперами, потом. Він почував себе у вагоні краще, ніж вдома: роззувся, розвішав на перечках під столиком, перед самим Холодовим носом, панчохи, приставив до радіатора черевики. Лежав горілиць, склавши руки на великому, волоським гарбузом, животі, сміявся смачно, вигукуючи раз по раз: «От дають, от дають». «Давали» ж суху і прісну, мов недосолена тараня, виробничу оперетку, присмачену солоденькою любовною інтригою. Не маючи надії, що знатний бригадир і молоденька вчителька поженяться в швидкім часі, Прокіп Гордійович вийшов у коридор. Може, вирішив, здибає партнера для шахів або хоч для «дурня». Все ж ліпше, ніж оперетка. Але в коридорі порожньо. О такій порі в поїздах трясуться лише запізнілі ревізори, в яких до останнього дня дебет не сходився з кредитом, та журналісти. Він став біля вікна, розсунув завіски. Поїзд мчав полем, широким засніженим полем, оповитим вечірньою імлою. Поле таке рівне і чисте, що на ньому нічим зачепитися погляду. Тільки на самім краю, ген — ген, дві високі могили. На Прокопа Гордійовича степові могили завше навівають смуток. Йому пригадується щось давнє й не може пригадатись. Воно ніби приламане вістря стріли, що застряла під серцем. Ніби тихий бренькіт обірваної струни. Може, отут, в оцім степу, та струна дзвеніла голосно й тужно. Десь отут і обірвалась вона. В такі хвилини Прокіп Гордійович чує, як стугонить під копитами земля, бачить задимлений луг і потривожене гайвороння вночі. А ще — полиск шабель, маєво червоної китайки, важкі шапки з землею в змозолених долонях. І це все. Може, тому, що від того всього не лишилося нічого. Опріч високих могил з скорботними назвами та болючої нез'ясненної туги. Давнина завше лягає на серце тугою. — Сумуєте?
Холод оглянувся. До нього підходила Ліля.
Вона раніше ніколи не бувала у відрядженнях і так про сила взяти її, що він погодився. І потім не шкодував. Ліля знала стенографію, друкувала на машинці. Але це мале бісеня знало значно більше. А може, тільки видається йому?
— З чого ти взяла?
— Всі, хто жив у селі, сумують, коли дивляться в поле. Він не ховався з своїм настроєм, відповів загіріяно:
— Мабуть… Може, тому, що всі сподіваються повернутись туди.
— Навіть ви?
— А чому ж. Роки… Щоб десь отак, над річкою. В тиші. Бачиш хатинку?
— Бачу. А я теж люблю тишу… Природу. А ви нас пустите в хатину? — засміялась вона, не повертаючи голови.
Прокіп Гордійович спантеличено подивився на Лілю, мало не крякнув від здивування. Що це — бездумність, безпосередність, хитрість, жарт. Але який же він… Почував обурення, досаду… Але ті слова покликали й спомин. Здалося, перестрів щось забуте, тривожне, манливе. З чим розминувся колись. Ні, Прокіп Гордійович не обманює себе. «Те» перестріти неможливо. Як неможливо наздогнати своєї молодості. Ані вороними, ані гнідими. А коли б хоч кому — небудь привелося наздогнати її, взяти в позичку в вічності свої юнацькі роки, спробувати знову пройти по них, — втікав би сам. Вони б упали осоругою. Людині один раз судилося пройти свій шлях. Один раз вибирати його.
Холод немало спотикався на тому шляху. І падав, і забивався боляче. Але він знав радість пошуків, радість відкриття. Радість праці, творіння, вірного почерку.
Нез'ясненким смутком його огортає тільки тоді, коли намагається згадати те, чим квітчається молодість, чому віддані найщиріші пориви і чуття. Кожній людині призначено кохання. Але не кожна зустрічається з ним. Він теж розминувся з своїм. Не знайшов відповіді на нього, не спізнав по — справжньому. Він тільки здогадується про його велику красу. Тепер же пропливають мимо лише примари його. Вони падають на нього або тягарем, або обманом. Гірким, неприємним.
Його думка вертається до Лілі, до її слів. «Хто ти така, людинко? Що в тобі криється?» І вже здогадується що, хоч і не хоче йняти віри. «Твої пазури виросли швидше за тебе. Недалекоглядний журналіст, намацавши їх, написав би, що вони — рудимент, пережиток, і що на тобі саміи проступили родимі плями. Але на твоїй пичці, окрім рум'янпів від колгоспного молока і м'якої булки, немає нічого. Тоді звідки вони? Від твоєї природи, виховання?» А може, він не зовсім правильно витлумачив її слова? Так чи інакше, але треба дати зрозуміти, що тлумачити їх можна лише по одному і що посередником поміж ними він не буде.
— Ви, молоді, збудуєте собі хмарочоси. Це — мені хижка. Вона зрозуміла:
— Олег колись казав — нам рано про це думати. Та й… ми розсварилися з Олегом. А ви збираєтесь прожити в своїй хижці самі?
— Не вельми делікатне для твого віку запитання, але коли вже запитала… Виберу якось час, повставляю зуби, підфарбую волосся і напишу в «Вечірній Київ» оголошення: «Такий-то чоловік, не повний дурень, не зовсім сивий, з таким — от становищем шукає собі…» Як гадаєш, відгукнеться хто?
Він жартував сам з собою. Кепкував над тим, що хилить до смутку, до жури.
Надворі вже поночіло, на вікні чітко, мов у дзеркалі, малювалася його постать. Висока, кремезна, з міцними, косарськими плечима й грудьми, з обвітреним, смаглявим, — зовсім не скажеш, що лікар, — обличчям, буйною чуприною. Вже сивою. Він не бачив себе. Проте бачила Ліля.
— О, відгукнуться. Тільки, мабуть, оголошення не в «Вечірнім Києві», а в «Вечірнім Ленінграді».
Тепер Холодові зрозуміло все. Йому стало прикро: «Ні, не в вас, вузькоштанних, лінивих і жадібних, загадка віку. Ваші засмічені душі видно наскрізь. Вони відмикаються скрученими з паперових грошей ключиками. А спробуйте відімкнути ось цю! Ви всі гарио вкублились в гніздечко, котре називається життям. Вам затишно в ньому. Ми ж хочемо витягти вас за вушка, поганяти, щоб схуднули, постригти і вкинути назад. А ви боїтеся, що тоді вам буде холодно».