Юрій Мушкетик Крапля крові
Шрифт:
Навпроти нього, на стіні, чорніла тінь. Неначе вкарбувалася в стіну. Велика, нерухома. Своєю непорушністю ніби тиснула йому на мозок. Вона мусить поворухнутися. Він їй наказує. Велить! Це була лише мить. Страшна, невловима мить, коли власна тінь не підкорилася йому. Холодний дрож струсив тіло. Професор вловив іншу мить, мить початку нерухомості. Так близько, так ясно відчув її, що, здавалось, міг відтворити уявою. Отак, ще раз… Але ні, та мить згинула навіки.
Невже він?.. невже ця тінь — початок того, одвічного, нерозгаданого? Адже ж вона справді колись не підкориться йому? Тіло не підкориться волі?
Холод поворухнувся і пригладив рукою чуб. Тінь схитнулася, повторила його рух.
Прокіп Гордійович знав страх. Він не раз сплітався з ним у тугих обіймах. І перемагав. Хоч траплялося, стояв на самім краю поразки.
Холод знав страх і на фронтовому полі. І все ж то страхи інші, ніж цей.
Ті тіні створила сама людина. А ця?.. Ця не підвладна їй. А може, й до неї колись підійде людина? Як підійшла до інших своїх граней. До самої себе. В плетиві сталевих дротів, в мудрих імпульсах електронних мозків людина стала думати — хто вона? Куди йде? Чим їй загрожують власні витвори? В чому початок і кінець життя, в чому його вічність? Наш вік не хоче залишати місця привидам, містиці, навіть незнанню. Він оголошує відомим все, надбудовує одну теорію над іншою, старі відкриття заперечує новими.
І все ж невідомого стає щодень більше, ніж відомого. Людина ще не в спромозі збагнути світової гармонії. Навіть її окремих часток. Отієї клітини, в якій сховалося все: життя, майбутнє потомства, їх дріб'язковості й величі. Людина — метелик. Народжується, щоб загинути.
А може, загибає, щоб народитися? Вона — вищий витвір матерії, її мозок. Так, мозок. Котрий фіксує все, загибає останнім. А чи ти, людино, не покликана закарбувати все, що діється з матерією? Чи не покликана відгадати весь шлях матерії, увесь свій шлях? Тоді для чого? Завершити коло і розпочати нове?
Але в такий спосіб матерія заперечить себе, заперечить доцільність свого розвитку. Отже, ні…
Прокіп Гордійович відчував, як б ється сповита в панцир наукових умовностей, штучностей його думка. Як поривається й не може вийти з них. Але вона вже не хоче спокою, настирливо стукає в металеві кільця, розгинає, ламає їх…
Вже майже несамохіть вийняв з шухляди товсту зелену папку і розгорнув на паперовій закладці.
Перо тицьнуло в останній рядок, відштовхнувшись од нього, побігло по білому полю. Думка скрапувала на папір словами.
Комісія штовхнула колесо і повезла свої висновки до міністерства. А далі воно закрутилося само. Парторганізація, профспілка, дирекція лікарні…
Але Прокіп Гордійович не приймав ані співчуття, ані докорів. Бо й ті і ті падали на серце образою. А він сталив його на спокій, на витримку. Хіба не забагато вже йому пояснювальних записок, очних ставок, свідчень. Всіх оцих вірусів недовіри. Хіба їх ще не спряжило сонце? Хіба не згинули в часі? То знайте, тут для них несприятливе середовище. Вони — породження колишніх болячок.
До всього здогадувався, чия рука натискала на важіль. Нехай тисне. Не переважить, звихнеться. Його гнули не такі руки, і він не схилився. Не схилиться й зараз.
Був певен себе, свого місця, своєї сили, великої правди. Він не збирався нічого міняти в роботі клініки, її ритмі, який налагоджував стільки років. Так само прискіпливо, як і раніше, перевіряв реферати лікарів — ординаторів по темах, над якими ті працювали. Наукова конференція мала відбутися десь після Нового року.
Післязавтра — бюро, а в нього назавтра призначений екзамен для лікарів відділення по підвищенню кваліфікації. Вони тремтіли під дверима кабінету, його вусаті й безвусі помічники, немов хлопчики і дівчатка.
Так само, як і раніше, складали присягу лікарі, яких він приймав на роботу. Він сам написав її. Молоді лікарі складали присягу колегам, обов'язку, людині. Самі собі. Своїй совісті, своєму серцю. Прокіп Гордійович впевнився: вона часто промовляє до них у хвилини сумнівів і вагань. Треба, щоб присягу складав кожен, хто зважився стати в узголов'ї людського життя. По всіх клініках, по всіх лікарнях. Він вже подав проекта до міністерства. Поки що на нього немає відповіді. Але він нагадає їм.
…Бюро мало бути завтра. Професор наперед міг розповісти про нього і зіграти «в ролях» від початку до кінця.
…Протирає хусточкою окуляри секретар, болісно морщить чоло. Він одержав по телефону вказівку, але все ж уникає прийняти рішення. Обіклався доповідними, звітами, ухвалами комісій Джміль, заступник головлікаря по господарській частині. Ледве тямиться на них, але вдає, буцім уважно читає. З його промови ніхто нічого не зрозуміє. Бо виступатиме «по — науковому». Він навіть з лікарняними шоферами, прибиральницями говорить так мудро, аж вони ледве здогадуються, що хоче сказати Їхній начальник: «Схильність твоєї задньої шини до стирання об асфальт аж до дірки…», «Піскова частина в кутку…» Нещодавно, за Холодовою порадою, редактор їхньої газети попрохав Джмеля написати дописа. Той подав серйозну замітку про пральню. Кращого гумористичного матеріалу газета не мала.
На засіданні не буде головлікаря, — він у відпустці. Захворів завідуючий терапією.
У чорній щілині телефонної рурки сховалася ухвала. Десь з другого кінця проводу на неї похукує Полив'яний.
Всі члени бюро добре знають Холода. Більшість з них не мають ці акти за серйозні звинувачення. Але ж гіпнотизуюче поблискує трубка, постукує по столу олівець у секретаревих руках. Серед них зараз немає спеціаліста, який би зважився заперечити акти комісії. Ні, вони не можуть винести ніякого рішення. Треба укласти свою комісію, треба перевірити, запросити інших працівників клініки.
«А що перевіряти? Адже немає нічого. Розумієте — нічого», — гарячкує молодий доцент з нейрохірургії. Але відповіддю йому — мовчанка.
…Все було майже так, як намалював уявою Холод. Бюро відклали, нова комісія мала заповнити паперами порожню папку.
Звичайно, Холодові не байдуже до всіх висунутих проти нього звинувачень. Хоча б і з кардіоскопом. Ну чим може довести, що все в апараті знайдено самостійно? Та й для чого доводити? Він зовсім не приховує, що скористався Соловейковою порадою. Це знають хлопці. Соловейкові товариші. Вони іноді навідують його. Вони вірять. Ну, може, попрохати їх прийти на комісію.