Юрій Мушкетик Крапля крові
Шрифт:
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Метал вкипав у метал. З буйним завзяттям злютовував їх воєдино. Вони вже монтували електронне серце машини. Тепер їх було троє: Холод і двоє інженерів. Десь за місяць, за півтора серце має забитися в розміренім ритмі.
Має забитися… А коли не заб'ється? Або коли ритм його буде не таким, на який сподівається? Адже не кожного, хто шукає, чатує невдача. В житті завше так. Поки мріємо, поки прагнемо — доти й горимо, віримо. Ми бачимо мрію великою — великою. А потім, звершивши, відійдемо, поглянемо збоку. Обмацуємо витвір холодною думкою. І вже він видається меншим, дрібнішим. І вже
Але Холод втішає себе іншим. Поки мріяв — горів, вірив. Хіба ж це не радість? Хіба це не життя?
І сам розуміє, що обманює себе такою філософською химерою. Це тільки кусник радості. А її треба всю. Господар будує дім, щоб пожити в ньому.
Світить скельцями електронне серце машини. А він почуває власне серце. Порох життєвих незгод виїв у ньому глибокі зазубні, і точить, і в'їдається далі дрібний порох життя.
Засідання, комісії, папірці. Інікчемний папірець на столі часом важить більше, ніж жива людина за дверима кабінету. Рада професорів визнала висновки комісії за безпідставні факти — погано підтасованими випадковостями. Однак хтось не хотів зупиняти закрученого колеса. Воно пришвидшувало й пришвидшувало свій біг, закручувало все більше людей. І от…
Робітне поле Холода вже тільки тут. В цій підвальній кімнатці. Туди, нагору, шлях йому перегородив папірець, наказ. Виконуючий обов'язки міністра Полив'яний усунув його від роботи «до остаточного обстеження».
Оця кімнатка — Прокопа Гордійовича цитадель, майстерня, плацдарм. В ній професор обідає, часом і ночує. З неї, певен, його не виб'ють. Бо якщо й піде він, то залишиться вона, машина.
Його помічники, його співавтори — товариші інженера Соловейка. Того, що помер на операційнім столі. Холод відшукав їх ще тоді, радився по проекту, а тепер вони прийшли самі, щоб допомогти зробити монтаж, їхній власний винахід — запатентований, блукає десь по довгих канцеляріях, відлежується в пузатих теках.
…Розпечене золото вкраплювалось в холодний свинець. Один з хлопців тримав формочку, Прокіп Гордійович скляною паличкою спрямовував жовтогарячі краплі.
— Крап — і пляшка коньяку, крап — і друга, — сказав хлопець. — Вам не шкода, Прокопе Гордійопичу? Бо я після того, як наш проект заблудився в главківськіїх коридорах, починаю вагатись.
— Шкода, звичайно. Я тільки намагаюсь думати про інше. Про призначення оцього дорогого шматка. Яке він виконував призначення раніше і яке виконає. Може, носив його в ордені якийсь генерал або красуня в сережках чи перснях…
— Красуня при їх допомозі хапала кавалерів, а генерал тупав по рангових сходах. Обом приносили втіху.
— У мене воно буде невидиме. Але я сподіваюсь, що воно принесе втіху і користь багатьом. Мені ж приносить вже зараз.
— Коли б тільки не досаду потім.
— Ну, свого поля наперед оббігти не може ніхто. Правда, Євгене? — запитав Мазура, котрий саме зайшов з пробіркою в руках.
— Правда. Прогони треба. Здається, так колись мені говорили. — підійняв він проти світла пробірку.
— Що це у вас?
— Кров. Все те ж… Біла кров. Я її зробив білою. А мушу домогтися, щоб вона стала знову червоною.
— А якщо… не стане? — сказав один з інженерів…
— Колись та стане. Не в мене, так у когось іншого. Для того ми живемо на світі.
— І для того, — поправив Холод.
Шах струсив китайкову скатертину, вишикував рядком стільці за столом президії. Треба б ще підмести. Бо хоч і вчений люд, а насмітили, як ті школярі. Тимофієва жінка — прибиральницею в лікарні, він лишився на вечір за неї — позамикати, погасити світло.
В залі — порожньо, тихо. Незвично тихо після зборів. Вигулькнула з нори біля сцени миша, поводила вусами, шаснула назад. Мабуть, її налякав зім'ятий папірець навпроти нірки, якого ворушив вітер з кватирки.
Дивно влаштований світ, розмірковував Шах. Ще півгодини той папірець падав комусь на голову важкою колодою або підносив над хмари, мав велику силу, а зараз він — біла шматина, зайва смітина в кошику. Здатна злякати лише мишу. І оці стільці за столом… І трибуна. Десять метрів дошки — шалівки! А він так і не зважився зійти на неї. Сидів у кутку, мов ота миша в норі, слухав, як інші гупотять над його головою словами. І кого забоявся? Вченого люду в залі? Міністра Полив'яного? Ні, Полив'яного Шах не боїться. Він завтра піде й скаже йому все. А ні — то й далі піде. І до найголовнішого міністра, і до партійних начальників. Ходитиме доти, доки носитимуть ноги і стане сил відчиняти високі, оббиті дерматином двері.
А сьогодні він просто побоявся своєї темноти, невченості. Лихо ж — стільки люду.
А він би сказав. Бо хто ж знає ліпше за нього…
А що сказав би?
Сказав би…
Шах несміливо підійшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зігнав з кутиків губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями взявся, як оті оратори, за краї трибуни… прокашлявся знову. Поглянув у зал, несамохіть сховав руки. Йому здалося, ніби в залі після його покашлювання заблищали скельця окулярів, заскрипіли стільці. Сполохали оте перше слово.
Шах ще хвилину постояв, відтак скрадливо відступив назад, повернув вмикача. Зал провалився в пітьму. В просторій тиші було чути, як прогупотіли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запальної промови упали в порожній зал, загуляли луною під стелею.
— Товариші доктори, прохвесори, доценти і всі лікарі, — говорив Шах. — Згляньтесь на мою темноту і не карайте споєю вченістю. Простіть її, якщо можете. Я знаю, які ви великі. Ви іноді вже з мертвої плоті кроїте чоловіка і знову віддаєте йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазині. Ви знаєтесь на всіх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на мітлі і лопаті. Одначе й ви не всесущі. Ви можете побачити мікроб хвороби й не розгледіти, що діється в людській душі. Бо з`являється вона перед очі тільки й найбільшій біді. З нас усіх я один бачив її. Душу Прокопа Гордіновича. Чи знаєте ви, яка це душа? Чи знаєте, товаришу міністр, який це чоловік? Погляньте на мої груди. Бачите шрам? Він зашивав мою рану в німецькім полоні. Голкою — циганкою, суровою ниткою. І не в тому сила… що зашив. А що зняв мене, покаліченого, з колючого дроту. Один він на весь табір не побоявся підлізти і зняти. А скільки таких солдатських ран зашив, скільки душ зцілив? Зцілив душ! В цьому сила. Він міг піти, міг покинути нас. У таборі під Черніговом передали йому а волі фіктивні справки… А він тої ночі копав з барака хід на волю. Копав для інших, лишався сам, хоч знав, що й це впишуть йому в біографію. Чи знаєте ви…
— Знаємо. Все знаємо… Включіть світло.
Той голос ударив Шахові, мов гарматний постріл. Старий відчув себе, неначе спійманим на величезнім криміналі. Хто це? От, якщо розповість… Сміятимуться всі.
Пітьма. Порожній зал… і він на трибуні.
Може, втекти. Але — куди?
— Включіть, нарешті, світло.
Шах зійшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.
— Я десь тут забув окуляри… — в дверях близькозоро мружився Полив'яний. — Кличу, кличу, але хіба перекричиш таку ораторію!