Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Отямився вже в полоні.
І досі Петро не міг спокійно згадувати того миршавого майора з газеткою. Складне почуття гніву й сорому охоплювало його, він ладен був взяти самого себе за горло, ненавидів і зневажав себе.
Для чого? Для чого послухав майора? Для чого повів на смерть двісті здорових, сильних людей? Наказ? Так, можна виправдатись наказом. Перед кимось. Але не перед собою… То що ж примусило Петра підняти роту? Оте слово “боягуз”, що хвисьнуло його?
Дурень, дурень і ще раз дурень. Хай би краще розстріляли тебе. Залишилася б рота — двісті здорових, сильних…
Певно, кореспондент, що спостерігав за їхньою атакою з полкового командного пункту, написав статтю. Втім, яке йому зараз діло і до кореспондента, і до статей? Зустрітись би тільки з тим майором. Петро уявляв собі варіанти цієї зустрічі, завжди різні, готував слова, котрі кине тому в обличчя. В глибині душі розумів неможливість такої зустрічі, та все ж прагнув її, певно, для того, аби виправдатись перед самим собою. Чи, може, для чогось іншого?
Петро задумався, намагаючись вирішити для себе це питання. Богданів голос повернув його до дійсності:
— Мене непокоїть, як ми передаватимем інформацію. Рація, хвилі і тому подібне… Значить, все ж залишається твій варіант — партизани. Іншого не бачу. Лише через них можна налагодити зв’язок з нашими.
— Якось воно все владнається, — Петро повернувся на бік, все ще думаючи про своє. — В усякому разі, бойова група у нас вже існує. Як це говорять: “Ти і я, та ми з тобою…”
Коли б Петро і Богдан знали, що зараз робить Катруся, не сперечалися б даремно. Саме в цей час вирішувалась їхня доля, а вони не могли сказати ні “так”, ні “проти” тим силам, що визначали їхнє життя на багато місяців уперед.
Катруся, заховавшись під парасольку, поспішала до центру міста. Велика драглиста хмара темніла над щовбою Крутого замка. Мряка так поснувала вулиці, що здавалося, — вода стояла в повітрі, проникала не тільки під парасольки, а навіть під плащі й куртки, холодила тіло.
Катря йшла швидко, не звертаючи уваги на калюжі. Знайомий, зустрівши її цієї хвилі, напевно здивовано озирнувся б: потерте пальто, по-селянськи пов’язана темна хустка і великі гумові чоботи, якими вона ступала по калюжах, — все підкреслювало, що це сільська дівчина, яка випадково потрапила до великого міста.
Проминувши центр, Катруся постояла трохи на розі, оглядаючись, і зайшла у браму будинку, на якому пістрявіло кілька вивісок. З них можна було довідатись, що тут розташовані редакції газет.
Катруся зупинилась у довгому коридорі другого поверху. Мимо, не звертаючи на неї уваги, бігли заклопотані газетярі з рукописами та гранками. Нарешті дівчина, вклонившись, звернулась до одного з них:
— Може, пан мені скажуть, де тут приймають дописи?
Той кинув на неї цікавий погляд. Мокра, закутана по очі хусткою дівчина не справила враження. Недбало вказав на кінець коридору:
— Другі двері праворуч…
Катруся постояла на порозі великої кімнати, заставленої канцелярськими столами. Підійшла до одного з них, де сидів середнього віку чоловік з круглим, як млинець, обличчям.
— Прошу ласкавого пана хвилину уваги, — звернулась до нього. — Чи не можу я дати до вашої газети оголошення?
Той підвів на Катрусю очі.
— Що хоче пані зголосити?
— Шукаю роботи… Бажано служницею…
За сусіднім столом зневажливо гмукнули.
— Ач, чого захотіла, — на високих тонах почав маленький, рудий і лисий чоловічок, — люди самі себе прогодувати не можуть, а вона у нахлібники. Звідки приїхала?
— З Піщан, — вклонилась Катруся.
— Що ж, у ваших Піщанах не казали, що Велика Німеччина потребує робочої сили? — продовжував маленький з притиском. — Що для розгрому більшовизму потрібне напруження всіх сил? Побійся бога, дівчино, — у Німеччині ти станеш людиною…
Підвівся, присунувся до Катрусі, зашепотів улесливо:
— Працюватимеш на заводі чи ще десь… Роботу добре Оплачують, вихідні дні, продовольчі картки… Житимеш у великому місті, ходитимеш у кіно… А може, — зазирнув під хустку: оченята гарні, та й сама нічого, — нареченого здибаєш… Ги-ги… Єфрейтора, ба навіть якогось фельдфебеля… У вищий світ потрапиш…
Катруся кланялась, вдячно усміхаючись.
— Красно дякую… Я сама ніколи не збагнула б… Може, пан редактор напише мені адресу, куди звернутись? Ще раз красно дякую… Перепрошую…
Виходячи, сковзнула поглядом по повновидому. Той ледь помітно нахилив голову.
Катруся перейшла вулицю, постояла біля вітрини магазину і, побачивши, що повновидий вийшов з редакції та попрямував уздовж скверу, пішла за ним. Разом сіли у трамвай, що йшов до Крутого замка. Вийшли на останній зупинці. Пасажирів було мало — майданчик біля входу в парк відразу спорожнів. Повновидий, насунувши на чоло капелюха, завернув у провулок.
Катруся постояла на майданчику — внизу у туманній імлі лежало місто. Залізнична станція з димками від паровозів, сірі й чорні будинки, блискучі, вимиті дощем тротуари… Десь там, за цим нагромадженням потемнілих од часу черепичних, дахів, її маленький будиночок — вона навіть побачила горіх у сусідів навпроти. Зітхнула і також подалась у провулок, де зникла постать у капелюсі.
Впевнившись, що навколо нікого нема, повновидий зупинився за розлогим кущем, жестом підкликав дівчину.
— Що трапилось? — запитав. — Я ж казав, до мене лише в крайніх випадках…
— А я цього не забула — за марницею не пішла б… — Катруся витягла хусточку, обтерла мокре обличчя. — Діло, Євгене Степановичу, таке: повернувся Богдан. Чи пак — утекли з товаришем із Цитаделі.
— Так, так… Діло справді серйозне… — Повновидий зірвав з куща мокрий листок, поклав на пальці, ляснув. — Так, так… Ну, і що ж вони?