Ювелір з вулиці Капуцинів

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Е-е, не кажи. Зброя, правда, на дорозі не валяється, але ж, — витяг з-під подушки вальтера, — навіть у таборі була.

— Один на всіх… — гмикнув Богдан.

— З його допомогою ми можемо дістати ще не один!

— Саме про це я й хотів побалакати. — Богдан підвівся, забрав порожні чашки. — Покличу Катрусю, влаштуємо військову раду.

Катря принесла маленьку табуретку, примостилася біля дверей.

— Щоб було чути — хтось, може, постукає, — пояснила.

Богдан простягнувся на матраці біля Петрових ніг.

— Отже, — почав, — зважимо всі “за” і “проти”. Гітлерівці зараз, прошу

панства, перевернуть у місті все. Щоправда, для них це не першинка, але таких масових втеч ще не було. Виходить, найліпший варіант для нас — оця кімнатка, — обвів рукою комору, — зо два тижні носа звідси не висовуватимемо. Нам це потрібно ще й для того, аби трохи поправитись, — потер запалу щоку, — і підлікувати Петрову ногу. Що скаже на це Катруся? Чи буде в неї чим годувати двох таких лобурів?

Петро помітив, що, розмовляючи з сестрою, Богдан часто переходить на своєрідне галицьке звертання в третій особі.

— Йой, я звар’юю від нього, — вигукнула дівчина. — Богдан міг би краще подумати, перш ніж казати такі слова… Місто, щоправда, голодує, та є чорний ринок. Дай боже, абисьмо живі були, не пропадемо…

Петро замилувався дівчиною. Струнка, мов очеретинка, під чорним простеньким светриком високі груди. Великі, темні, на півобличчя очі виблискують — хочуть, здається, бути сердиті, але сміються. Щоки розчервонілися, а на них — грайливі, задерикуваті ямочки. Майже дитина, але ж Богдан казав, що Катрусі вже двадцять чотири…

— Отой мій золотий дзигарик, що приховала, можеш зліквідувати, — підсумував Богдан. — Днів на десять його вистачить.

— Саме не мала більше чого робити! — відрубала Катря, та, зустрівши невдоволений братів погляд, продовжувала примирливо: — Нехай Богдана не обходить, як то все буде. То вже, перепрошую, жіноча справа.

— Дивись мені — жіноча… — буркнув Богдан, та сперечатися не схотів. — Тепер ось що… Нам з Петром треба згодом легалізуватися — в усякому разі на кілька тижнів. Мені це зробити легко. Маю документи, що вчився в Київському університеті, про винищувальний батальйон і полон знаємо лише ми втрьох. Отже, я у Києві хворів, а тепер повернувся додому. Паспорт є, зареєструємо, де слід, і порядок! Складніше з документами для Петра — треба знайти хорошу “липу”. Але для цього ще маємо час.

Богдан перевернувся на живіт, поклав під груди подушку. Перезирнувся з Петром і повів рішуче:

— Катрунця, певно, розуміє, що ми люди військові й повинні до кінця виконувати свій обов’язок. І тут для нас фронт! Отже, у нас є два виходи — або податись до партизанів, або діяти у місті. У таборі чули ми, Катрусю, наче тут є підпільна організація. Нам би з нею зв’язатися, то була б перша кляса!..

Катря сиділа, прикривши очі повіками, ніби заглибилась у думки, мов не чула братових слів. І лише коли він прямо запитав, чи не знає щось про підпільників, відповіла обережно:

— Бачила в місті листівки… Ну, й знайомі показували… Виходить, хтось є. Ви мене тільки не квапте, спробую дізнатися через одну людину…

Погода зіпсувалась. Вночі і вдень сіяв дрібний нудний дощик. Катруся раділа: щось — вродить на городі, і якась дірка в її бюджеті буде залатана. Вставала вдосвіта. Поралась на грядах, приносячи хлопцям на снідання свіжої цибулі чи редиски, а на восьму годину вже бігла на залізничну станцію, де працювала друкаркою.

Петро одужував. Куля не зачепила кістки, нормальне харчування, ліки і відпочинок робили своє, рана швидко загоювалась.

Богдан нудьгував. Майже одужав, а тут цілими днями сиди у темній комірчині. Він вимріював плани операцій проти окупантів — кожного разу вони ставали все карколомніші.

Петро, хоч і мав тверезішу голову, іноді скорявся буйній фантазії друга. Лише в питанні про методи боротьби не могли дійти спільної думки. Петро вважав за необхідне встановити контакти з якимсь партизанським загоном. Богдан був прихильником індивідуальних дій, вважаючи, що непомітна робота розвідника часто важить більше, ніж операція крупного партизанського загону.

— Мене дуже дивує твоя твердолобість, — гаряче доводив Богдан. — Ми перебуваємо у місті, де на кожному кроці можна здобути інформацію. Великий залізничний вузол — раз. Аеродром — два. Склади, шпиталі, військові частини… Налагодити контакти із своїми людьми, а вони всюди є, — оце штудерно! Сила-силенна даних про дислокацію частин, залізничні перевозки… Ти розумієш, що це таке?

— А чому б не розумів? Чудово!.. Але авантюристично. — Побачивши нетерплячий Богданів жест, Петро повторив ще раз з притиском: — Так, я не обмовився, це — авантюра. Де вони, свої люди? Зараз ти мене почнеш переконувати, що вони — всюди. Згоден. Але як відрізнити свого від чужого? По капелюху або черевиках? Це, брате, не така вже й проста річ і потребує ого-го скільки часу, терпіння! А знаєш, скільки тепер всюди провокаторів та шпигів? Та тебе гестапо в перші ж дні злапає, не встигнеш і чхнути…

— Такий уже я ідіот, щоб лізти в гестапівські пастки! — скипів Богдан.

— А гадаєш, там ідіоти сидять? Е-е, брате, там вовки! — Петро посміхнувся, згадавши надто оптимістичну статейку у фронтовій газеті. — Втовкмачили нам у голови цю хвалькуватість, довго ще видихуватимемо…

Власне, ця статейка до деякої міри спричинилася до того, що він, Петро Кирилюк, лейтенант Червоної Армії, ховається у темній комірчині, замість того, щоб командувати ротою десь у донських степах. Статейка була найвищим аргументом у майора з штабу полку, який вимагав од Петра атакувати сильно укріплені позиції ворога. Даремно доводив Петро безглуздість, ба навіть авантюристичність цієї витівки, просив почекати, якщо не підтягнеться артилерія, бодай до ночі. Майор, бризкаючи слиною, тикав пальцем у газету.

— Читали, — кричав, — стаття так і називається: “Подвиг”. І це у сусідньому полку… До нас приїхав кореспондент, товариш полковник наказав повторити цей подвиг, а він… Боягуз!

Темна хвиля люті вдарила Петрові в голову. Боягуз? Ні, він не боявся. Навіть тоді, коли поруч свистіли кулі, твердо знав, що не злякається смерті. Але для чого ж так безглуздо вмирати?

Боягуз?

Петро підвів роту. Повзли, припадаючи до землі, під кулеметною зливою, залишаючи на відкритому полі трупи. Повзли… А коли настав час підніматися, підвелись. З перекошеними ротами, викидаючи з себе лайку, бігли, стискаючи трьохлінійки. Падали… А потім щось чорне раптом виросло перед Петром, підняло в повітря, жбурнуло…