Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Як бачиш… Власною, так би мовити, персоною… — повновидий примружився. — А ти — того, змарнів…
— Е-е, — розпростав плечі Богдан, — тепер уже нічого. Ще тиждень, і знов можна… — зробив рух, ніби підкидає штангу.
— Забудь, — махнув рукою повновидий. — Це зараз нікому не потрібно.
Петро стояв, спершись об одвірок. Гість кілька разів глянув на нього спідлоба, підійшов.
— Що ж ви нас не познайомили? — дорікнув хазяям. — Давайте самі… Заремба…
Він потиснув руку Петрові так,
Вузькі очі Заремби поблискували. Петрові стало неприємно, але погляду не відвів. Так і стояли, схрестивши погляди, немов міряючись силою. Заремба поступився перший.
— Мені подобається твій товариш, — озирнувся на Богдана. — Може, Катруся почастує нас чаєм?
Дівчина побігла на кухню. Заремба примостився на дивані, попросив:
— Розкажіть про табір.
Петро скривився. “Чого це ми повинні розповідати?” — подумав. Богдан, побачивши його гримасу, пояснив:
— Євген Степанович наш старий друг. Ми з ним можемо бути відверті.
Розповідав Богдан. Петро дивувався, які влучні слова знаходив товариш, розповідаючи про пережите. Лише раз Богдан збився. Згадав, як гнали колону полонених, босих, роздягнених, по снігу, і раптом почув схлипування: Катруся, стоячи на порозі, витирала сльози. Невдоволено гмикнув, сестра сіла до столу. “Пробач, не втрималась”, — попросила поглядом.
Євген Степанович дивився на Богдана некліпливим поглядом. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, про що він думає, — очі зовсім потонули у вузьких щілинах. Петрові здалося, що Заремба заснув. Хотів зупинити Богдана, та вчасно стримався, побачивши, як рухаються жовна на щоках у гостя…
Катруся подала чай.
— Цукру нема, — попередила, — питимете з карамельками.
— І за це спасибі, — подякував Заремба.
Він почав розпитувати хлопців про їхні плани на майбутнє. Петро зрозумів тактику Заремби — якомога менше говорити самому і якнайбільше витягнути з них. “Він має рацію, — погодився. — Я на його місці чинив би так само…”
— Як ваша нога? — нараз звернувся до нього Заремба,
Петро підвівся, ступив кілька кроків.
— Тепер легше… Спасибі Катрусі, думаю, через тиждень зможу танцювати.
— Так, так… Танцювати, кажете? І це непогано…
— Євгене Степановичу, — благально мовив Богдан, — ви все ходите околясом… Може, все-таки порадите нам щось?
— Гарячий ти, Богдане… Та, може, — щось і пораджу!
— Кажіть…
— Тобі не здається, що лізеш поперед батька в пекло?
— Але ж душа горить…
— А ти чайком вогонь заливай, — вдарив щиглем по Богдановій склянці. — Чай — то, брате, велика сила…
Богдан обережно замовк. Заремба допив свою склянку.
— Так от, — сказав, — мені одразу добре ся зробило, коли побачив таких хлопів. Зараз нічого не казатиму, та діло знайдеться. Маю попередити — важке й небезпечне. Як на війні, — осміхнувся, — а може, й важче… — Говорив рівним тоном, ледь розтягуючи слова. — Днів з десять поживете ще тут, — вказав на комірчину, — поки Петро одужає. За цей час ми виготовимо йому документи.
— Хто це ми? — втрутився Богдан.
— А може, ти помовчав би? — невдоволено мовив Заремба.
— Не думайте, вуйку, що я не вмію язика за зубами тримати. Та руки сверблять.
— Устигнеш, — заспокоїв Євген Степанович. — Потім, коли будуть документи, товаришеві Кирилюку доведеться переїхати до іншого помешкання…
Він мовив ці слова просто і звично, та для Петра вони прозвучали якоюсь чудесною музикою. “Товаришеві Кирилюку…” Отже, тут, у глибокому тилу ворога, вони залишаються тими ж, ким і були, — людьми. Звичайно, це право називатись людиною треба обстоювати, але ж зброя у нього є і товариші є — можна й поборотись. І Петро відповів, також просто і щиро:
— Я й Богдан, товаришу Заремба, — комсомольці. Можете розраховувати на нас!
— От і добре… А якщо ви комсомольці, та ще й з освітою, вам і завдання — підготуєте текст листівки. Значить, так — фашисти почали гнати молодь до Німеччини. Треба роз’яснити людям, що там на них чекає… — присунувся до столу, жестом підкликав Богдана. — Листівку передасте через Катрусю. Вона знає кому…
— Он вона яка, — мовив Богдан. — А ще сестра… Навіть мені ні слова…
— Наш перший закон — сувора конспірація, — обірвав його Заремба. — Катруся, — ласкаво глянув на дівчину, — золото! Коли б усі були такі… — Замислився на хвильку, потім продовжував з притиском: — Отже, завтра текст листівки має бути готовий. А основне ваше завдання — набиратись сил…
Перед тим, як вийти, Євген Степанович довго прислухався. Завернув за дім і безшумно зник у темряві.
— Пішов городами, — мовив Богдан. — Далеченько, та вірніше.
Зітхнув, пильно вдивляючись у темряву, але так нічого й не побачив. Сказав з жалем:
— Конспірація…
Заремба прийшов через тиждень. Знов попросив Катрусю зготувати чаю й довго пив, весь час доливаючи заварку. Розмова точилась про врожай на городі, про те, що хліб на базарі подорожчав, що спекулянти вкрай розперезалися — три шкури здирають з людей. Але хлопці догадувались — навряд чи Заремба зайвий раз пішов би на край міста, та ще ризикуючи (комендантська година), аби побалакати про моркву на грядках чи базарну вакханалію. Тому сиділи мовчки, лише підтакуючи. А Євген Степанович; дмухаючи на гарячий чай, мружив очі, сьорбав і дуже серйозно обговорював з Катрусею проблему підживлення помідорів. Лише раз, наче ненароком, звернувся до Петра: