Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Менцель роздратовано кинув трубку й наказав покликати Харнака. Він завжди радився з гауптштурмфюрером у важливих випадках. У Віллі Харнака розумна голова. Коли 6 не спиртне й жінки, далеко пішов би. І нюх у нього справжнього слідчого. Іноді стільки ниток є, сам чорт голову зламає, а він неодмінно вхопиться за потрібну. “Інтуїція”, — посміхається. Менцель знає, що це — пусте: не інтуїція, а вміння швидко зважити всі можливі варіанти, визначити головне. З такими здібностями інший ліктями прокладав би дорогу, а Віллі…
— Знаєте, штандартенфюрер, — сказав колись, — те, що я собі дозволю, ви вже зробите, вагаючись. Не поїдете ж ви зараз зі мною в бордель? А я не хочу позбавляти себе такої можливості…
Менцель і досі не знає, жартував тоді Харнак чи говорив правду. Начебто усміхається, та очі серйозні. А втім — чорт з ним, головне, що гауптштурмфюрерові можна довіряти.
У Харнака під очима синці, повіки набрякли.
— Ви не пили? — зробив виразний, жест Менцель.
— Що ви, шеф! Ви ж знаєте, я зранку не п’ю.
— В тому й річ, що вже не ранок.
— Майн гот, справді, вже третя. Але ж ви, певно, викликали мене не для того, щоб звірити годинники?
— Ви напрочуд догадливі, Віллі. Знов неприємність…
— Листівки?
— Гірше.
— Когось убили з наших телепнів?
— Гірше, Віллі, гірше…
— Здається, шеф, я стану забобонним. Сьогодні мені снилося…
— Під три чорти сни, Віллі!.. Спалено танкетку, яка везла до міста коштовності!
— Коли?
— Щойно подзвонили.
— Збираєтесь їхати?
— Машина вже чекає на нас.
Танкетка перегородила шосе — погнутий метал смердить обгорілою фарбою. Харнак обійшов навколо неї, для чогось вдарив носком блискучого чобота по розірваній гусениці, зазирнув всередину.
— Двох думок бути не може, — констатував. — Протитанкова граната… — Перестрибнув через кювет. — Кидали ось звідси… Навіть окопчик викопали… Розумно…
— Ви наче хвалите цих бандитів, — скривився Менцель.
— Об’єктивно оцінюю, штандартенфюрер. Коли б їх не було, нас з вами тут не тримали б.
Отак завжди: у цього Віллі дуже гострий язик. Ніколи не знаєш, що він утне. І ніякої поваги до старшого за чином.
— Ох, Віллі, Віллі, — буркнув Менцель. — Ви коли-небудь дограєтесь.
Власне, йому імпонував саме такий тон у їхніх стосунках. Менцель знав, що при сторонніх Харнак ніколи не вдасться до фамільярності. А віч-на-віч нехай базікає: в цьому є навіть приємний присмак, щось майже сімейне і трохи патріархальне, притаманне старій німецькій аристократії.
Харнак лише глянув на машину і трупи солдат, що лежали біля неї. Вийшов на горбок, зарослий травою, покликав Менцеля.
— Отут, шеф, охорона танкетки намагалась організувати оборону? Бачите, скільки гільз? Потім наших солдатів закидали гранатами…
Походив трохи по узліссю, щось підраховуючи, звернув увагу Менцеля на свіжі кінські кізяки і сліди, що вели в глиб лісу.
— Картина, вимальовується, — промимрив. — Засідку добре придумали. Полювали саме на танкетку. Бо не обстріляли ж вони колони, що проходила вранці. Виходить, добре поінформовані. А це, штандартенфюрер, свідчить про те, що діяв місцевий партизанський загін.
— Ви відкрили Америку, Віллі. Це я знаю і без вас…
— Але ж ви не знаєте, що партизанів було близько тридцяти, що в них здібний командир — напевно, колишній військовий, що загін озброєний нашими автоматами, що в них є кілька поранених, можливо, і вбитих.
— Про це також можна було догадуватись…
— Чого ж ви від мене ще хочете?
— Ви самі це знаєте, Віллі.
Харнак розвів руками.
— На жаль, більш нічого не можу… А втім… — придивився до асфальту. — Цікаво…
Менцель зазирнув через його плече. І що там цікавого? Краплі крові, але ж крові навколо — скільки завгодно.
Харнак витяг папірець, щось акуратно загорнув.
— Все, шеф. Нам тут більше нема чого робити.
— А це що? — показав на кишеню, куди Харнак сховав папірець.
— Так… припущення… Потрібні, штандартенфюрер, лабораторні аналізи.
Менцель знав: розпитувати Харнака у таких випадках — безнадійна справа. Все одно відмовчуватиметься. Потім сам доповість.
Харнак подзвонив Менцелю наступного ранку.
— Ви вільні, шеф?
— Чекаю на вас через десять хвилин.
З виразу обличчя Харнака Менцель зрозумів — є щось новеньке.
Гауптштурмфюрер сів у крісло і, не поспішаючи, закурив. Димком сигарети прокреслив у повітрі величезний знак оклику.
— У вчорашньому нальоті брав участь хтось із міста. Чоловік років п’ятдесяти. Поранений у ліву щоку. — Глибоко затягнувся, пустив дим під стелю. — Вас це влаштовує?
— Звідки ці відомості?
— Лабораторна експертиза…
Харнак струсив попіл просто на килим — зараз він міг дозволити собі таку недбалість.
— Точніше.
— Пам’ятаєте — вчора ви ще звернули увагу — на асфальті біля танкетки лежав недокурок. А поруч — кров…
Менцель зрозумів: Віллі хоче трохи похизуватись і тому витягує з нього запитання. Не діждешся, хлопчисько. Сперся підборіддям на переплетені товсті пальці і нічим не виказав свого зацікавлення.