Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— І тобі не соромно?. — заскочила Катруся. — Цей брат колись спричиниться до моєї загибелі. Знає ж, що Петрові так потрібно, а меле, меле… — Підійшла до Петра, поправила йому краватку. Очі її дивились очікувально, вони наче про щось запитували. Він мимоволі ступив до Катрусі, та ззаду знову загудів насмішкуватим басом Богдан:
— Дивлюсь я на вас, і серце від заздрощів розривається на дрібнесенькі шматочки. Коли б не знав сеструнцю, міг би подумати — молодята…
Катруся різко обернулась, наче хотіла сказати щось гнівне, та раптом знітилась, стала ніби менша, ніж була насправді. Втомлено махнула рукою і пішла до кухні.
— І чого це вона? — здивувався Богдан.
Петро хотів промовчати, та зовсім несподівано хвиля роздратування залила його, і він, не стримавшись, почав дорікати Богданові:
— Що тобі треба від неї?
Згадавши зараз, як тоді скипів, Кирилюк зіщулився, наче від холоду…
І в поїзді, і зараз його переслідувало відчуття, що між ним і Катрусею щось недомовлено. Згадував її очікувальні тривожні очі — і лаяв себе за те, що не знайшов тоді слів, котрі розвіяли б цю тривогу.
Замислившись, Кирилюк зіткнувся з літнім чоловіком у чорному старомодному костюмі. Старий розглядав вітрину з окороками та ковбасами, зліпленими з пап’є-маше. Він гнівно глянув на Петра, почервонів і, бризкаючи слиною, почав лаятись. Цей інцидент повернув Петра до дійсності. “Ота картонна ковбаса, — подумав, — символізує сьогоднішню Німеччину. Зовні видається справжньою, а зазирнеш всередину — ерзац”.
Згадав Берлін, яким пам’ятав його з дитинства: прилавки гастрономічних магазинів вгинались од справжніх окостів, — і крикливі вітрини, й золоті вивіски постали перед Кирилюком у теперішньому справжньому вигляді — убогі й пошарпані, але причепурені й декоровані яскравим лахміттям, аби сховати свою убогість.
Збагнувши це, Петро розвеселився і вже зовсім впевнено переступив поріг магазину Ганса Кремера.
На запитання, чи можна побачити хазяїна, озвався старий продавець із зморшкуватим обличчям. Він зміряв відвідувача з голови до ніг хитрим поглядом маленьких водянистих оченят і відповів запитанням на запитання:
— Пан хоче щось придбати у нас? Для цього зовсім не обов’язково викликати хазяїна…
— А коли я не буду нічого купувати? — знову запитав Петро.
— Тоді панові нема чого робити в магазині, — блиснув оченятами старий. — Пан помилився адресою.
— Може, ви не втручатиметесь у чужі справи! — підвищив тон Кирилюк. — Я вас питаю про пана Ганса Кремера!
Це подіяло. Продавець щось шепнув дівчині, котра стояла поруч за прилавком, і зник за малими дверми. Минуло хвилин п’ять. Петрові здалось, що портьєра, яка прикривала двері, ворухнулася, ніби хтось дивився в щілину. Ще через кілька хвилин вийшов старий.
— Пан Кремер чекає на вас, — сказав і пропустив Кирилюка за прилавок.
Вони минули захаращений коридорчик, зійшли по кручених сходах.
— Сюди… — продавець штовхнув оббиті залізом двері.
Петро увійшов до великого кабінету із загратованими вікнами і кількома масивними сейфами. З-за столу дивився на нього сивий чоловічок, худенький, з втомленим, блідим обличчям. Не підвівся і не відповів на вітання, дивився кудись убік, нетерпляче постукуючи пальцями по столу і всім своїм виглядом показуючи, що не має ні часу, ні бажання вести дріб’язкові розмови.
— Я привіз листа від вашого племінника Карла, — почав Петро, сідаючи біля столу. Ганс Кремер не змінив ні пози, ні погляду — в очах його Кирилюк не побачив жодної іскри зацікавлення. Не поспішаючи, витяг конверт, подав Кремеру.
Над змістом листа думали довго разом з Богданом і Зарембою, відхиляючи варіант за варіантом, і зупинились на кількох рядках простої рекомендації. Надрукували листа на машинці. Підпис скопіював досвідчений гравер, котрий виготовив Петрові й документи, — не якусь там посередню липу, а надійні солідні документи. Навіть запевнив, що кращі за оригінал.
Старий уважно прочитав листа, заховав його до шухляди. Петро внутрішньо насторожився: зараз Кремер може поставити запитання, на яке він не знайде відповіді. Адже Кирилюк ніколи не бачив племінника цього ювеліра, і старому дуже легко викрити його. І все ж він викручуватиметься, як тільки зможе. Зрештою, Герман Шпехт не такий уже й близький знайомий цього молодика Карла Кремера, щоб бути обізнаним з подробицями його життя. Якщо ювелір і запідозрить його, то лише у дрібному шантажі, а це не так уже й страшно: кримінальна поліція — не гестапо, він завжди встигне вчасно зникнути.
Ганс Кремер підвів на Кирилюка очі. Сказав сухо:
— Слухаю вас.
— Я думав, вам буде цікаво поговорити з людиною, котра лише вчора бачила Карла…
— Я не зовсім впевнений у цьому… — промимрив Кремер, та, мабуть, відчувши, що хоча б для пристойності слід запитати щось, мовив: — Як його справи?
— На жаль, не блискучі. Я залишив його у Кракові. Карл захворів на запалення легенів.
Кирилюкові здалося, що в кімнаті хтось раптом почав пиляти дрова. Ілюзія була така правдоподібна, що він озирнувся і, не побачивши нікого, зрозумів — це сміється Кремер. Так, старий сміявся — з хрипом і деренчанням, немов стара іржава пилка врізалася у трухляве дерево:
— Хе-хе-хе… Цей хлопчисько завжди ускочить… Хе-хе… Я так і знав… Не одне, то інше… Але ж чому він у Кракові?
Відповідь на це запитання була детально продумана:
— Один з наших спільних знайомих порекомендував панові Кремеру зустрітися зі мною. Я — також ювелір, і допоміг йому непогано обернути гроші. Він уже зібрався їхати далі, як захворів…
— І написав мені листа, — продовжив Кремер, — рекомендуючи вас як солідну людину і мало не свого друга…
Сонні очі старого враз стали живі й пронизливі, і Кирилюк зрозумів, що його перше враження від Кремера помилкове: перед ним не втомлена життям, з притупленими рефлексами людина, а розумний та енергійний ділок, з яким не так уже й просто мірятись силами. Кремер вів далі:
— І ось ви з цим листом з’являєтесь до мене, сподіваючись обдурити старого тюхтія…
— Що ви, гер Кремер, — обірвав Кирилюк, — я тільки мав на увазі…
— Мене не цікавить, що ви мали на увазі. Вам треба лише знати, що рекомендацію цього сопляка, мого племінника, я сприймаю лише як анекдот. Людина, котра змогла пустити на вітер таку спадщину, яку залишив його батько, не має права писати такі листи.
“То ось у чому заковика!” — зрозумів Петро. Він готувався до кількох варіантів зустрічі з Гансом Кремером, та такої передбачити не міг. Доведеться перебудовуватись на ходу — старий так легко не здихається його.