Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Сподіваюсь, — примружив очі ювелір, — ви розумієте, що негайно розрахуватись фірма не зможе. Жодний підприємець міста не знайде зараз стільки грошей готівкою, щоб оплатити все це. Таким чином, ви одержите третину грішми, а на решту — надійні, гарантовані векселі.
— Я практична людина, гер Кремер, — заперечив Шпехт, — і для наступних операцій мені потрібні гроші. Пробачте, але там, де я працюю, ваші векселі варті не більше, ніж мильна булька. — Ювелір удав, що образився, та Шпехт не звернув на це уваги. — Так, мильна булька… І не забудьте, ми вже умовились — двадцять
— Цей чоловік пустить мене на дно, — скривився ювелір. — Але ж у такому разі вам доведеться трохи зачекати. Гроші на вулиці не валяються.
— Скільки?
— З тиждень.
Побачивши, як невдоволено знизав плечима Шпехт, Кремер захвилювався:
— Я вас розумію: в чужому місті, поганий готель… От що, — сказав рішуче, — будете жити у мене. І не заперечуйте! На весь будинок — лише я, дочка та економка. Сподіваюсь, сподобаєтесь моїй Лотті.
Шпехт засовався на стільці — він і не мріяв, що йому так поталанить. Але ж, коли відразу погодитись…
Кремер зрозумів його по-своєму: певно, не хоче остаточно зв’язувати руки і зондуватиме грунт у інших ювелірів. Та не такий він дурний — валізка з коштовностями не повинна залишити стіни його особняка. Ювелір натиснув на кнопку дзвінка і, коли у дверях з’явився продавець з маленькими хитрими оченятами, наказав:
— Викличте таксі. І попередьте фрау Лотту, що ми їдемо. За вашим багажем потім пошлемо шофера, — обернувся до Шпехта, наче у них все давно було вирішено.
Герман підвівся, нахилив голову.
— Мені не хотілося б обтяжувати вас своєю особою, та, — розвів руками, — нічого не залишається, як прийняти з вдячністю ваше запрошення.
— Їдемо, — потягнувся Кремер за старомодним чорним котелком. — Сьогодні я маю право трохи розважитись.
Того вечора Харнак був у доброму гуморі. “Нарешті пан Сливинський влаштувався на роботу за фахом!” — підсміювався він.
Модест Сливинський трохи злостився на гауптштурмфюрера, та не погодитись з ним не міг: цей чортів гестапівець мав-таки рацію. Тим більше, що доручення, одержане від Менцеля, у глибині душі подобалось йому, навіть тішило його самолюбство. Він почувався як актор, котрий нарешті одержав вимріяну роль: коли в тебе давно все готове й продумане — мізансцени, паузи, навіть окремі наголоси, але ж цього ніхто не знає, — і ти дивуєш усіх ніби геніальними експромтами та примушуєш подивитися на себе зовсім новими очима.
“Важко, та спробуємо…” — відповів він тоді Менцелю, точно знаючи, що для нього це доручення не таке вже й складне. Але ж чому не покомизитись трохи перед цим опасистим німцем! В усякому разі це підносить тебе навіть у власних очах, надає солідності й ваги. От тільки цей Харнак! Пан Модест весь час бачить смішинку в його очах, ніби клятий гауптштурмфюрер зазирнув йому в душу і прочитав усі його найпотаємніші думки. Але ж для чого це: “Влаштувався на роботу…” Свиня цей Харнак — не може й тут утриматись від своїх вульгарних жартів. Більше того, невдячна свиня — адже завжди розплачується він, Модест Сливинський, а напоїти Харнака не так уже й просто…
Пан Модест не знав, що цю, так би мовити, “роботу” вигадав
Перед цим гауптштурмфюрер довго сперечався з Менцелем. Шеф гестапо був прихильником кардинальніших заходів. Виявивши, ким насправді був скромний коректор газети Заремба, Менцель підняв на ноги всю свою агентуру, та дізнався про Зарембу не так вже й багато: старий холостяк жив замкнуто, додому повертався пізно і майже нікого не приймав у своїй господі. Іноді його бачили з жінкою, котра мешкала поруч: Марія Харчук — молода й вродлива вдова досить помітного комуніста, який загинув у перші дні війни. За “совєтів”, розповів один з сусідів, колишній дрібний крамар, її чоловік був працівником чи то обкому партії, чи то обіймав керівну посаду у профспілках. Цього було досить, щоб зв’язати окремі ланки у єдиний ланцюг.
Менцель хотів негайно заарештувати Марію Харчук. Він вважав — молода жінка не витримає “фізичних методів дізнання”, як любив висловлюватись, і розповість. про все, що знає. Харнак доклав чимало зусиль, аби переконати шефа не робити цього.
— Ваш план завжди можна здійснити, штандартенфюрер. Ця фрау Харчук від нас не втече. Але ж уявіть собі, що вона нічого не скаже… На жаль, тут це вже стало системою… На світі буде менше на одну вродливу жінку. А нам яка користь? Знову починати спочатку?.. Давайте спробуємо інший варіант. Він надійніший. Зрештою, можемо й помилитися, цілком ймовірно, що вона не зв’язана з комуністами, та хто ж його зна… Треба завоювати її серце, шеф. Жінка у такому віці особливо прагне кохання — зважимо на це.
— Але ж хто зможе зіграти цю роль? — все ще не хотів здаватися Менцель.
— Ви дивуєте мене, шеф, — дозволив собі фамільярність Харнак. — Модест Сливинський.
Менцель на мить замислився. Вдарив по столу м’ясистою долонею, затрусився від беззвучного сміху.
— Їй-богу, чудова думка, Віллі! Кращого, ніж цей бундючний фазан, ми не знайдемо.
Побачивши Марію Харчук віддалік, Модест Сливинський відверто зрадів. Вродлива жінка — мало не античні лінії фігури, повні плечі й красива голівка, прикрашена важкою, туго заплетеною косою.
“Поєднаємо приємне з корисним!..” — подумав пан Модест, проводжаючи її поглядом.
Коли б ще не Харнак, то було б “вшистко в пожонтку” (Модест Сливинський, хоча й вважався одним із “стовпів” українського націоналізму, любив, за давньою звичкою, “шикнути” польським словом, вважаючи це за ознаку високої інтелігентності). Цей гестапівець, особливо коли добряче набереться, стає неможливо цинічним. Що він верзе? Пан Модест вдав, що не дочув гауптштурмфюрера, але той з п’яною настирливістю повторив запитання:
— Пан Модест не підвередився на тій роботі? Хе-хе… Це дуже небезпечно, мій любий друже…
“Цинік, — з огидою подумав Модест Сливинський. — Цинік і пошляк…”
— Бачу по очах, що ви думаєте зараз про мене, — продовжував Харнак. — Мовляв, який цинік. Ну, скажіть, чи не так?.. Ну, думаєте так, чесно?.. Не хочете признатись, біс з вами. Я певен — думаєте… Так, згоден — я цинік… А ви — вдвічі! Дивитесь на жінку закоханими очима, а готові послати її на шибеницю. То хто ж цинік?