Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Мабуть, варто було дати задній хід. Тим більше, що тилові позиції вже були підготовлені: Лотта недвозначно вимагала уваги. Вона примхливо закопилювала верхню губу, і від цього обличчя її зовсім мінялося — Лотта здавалася дівчиною-підлітком; ілюзія була така сильна, що Шпехт, який трохи сп’янів, піймав себе на тому, що називає її дитинкою.
Лотта примусила його кинути палицю и танцювати з нею. Збоку це, певно, мало кумедний вигляд — Герман тупцював на місці, шкутильгаючи, та всім було весело, кожний думав про себе та свою партнершу і майже не звертав уваги на інших. На хвилину заглянув до них старий Кремер, та захмелілий Амрен, називаючи його “татусем”, почав примушувати пити коньяк, і ювелір швидко зник.
Шпехт непомітно для інших переговорив з Амреном і запросив усе товариство на завтра до ресторану. Побачив, як здивовано блиснув очима Мор, — видно, хотів запитати про щось, та стримався. Жінки зустріли пропозицію Шпехта захоплено, а Лотта навіть поплескала “милого Германа” по щоці і пообіцяла розцілувати.
Розходились пізно — веселі й збуджені. Амрен Затис Шпехта в кутку холу і неодмінно хотів дізнатися, що той думає з приводу останньої промови фюрера.
— У тебе розумна голова, і я хочу почути, що скажеш ти, — не вгамовувався штурмбанфюрер. — Я тобі вірю, і ти повинен це цінувати!
Герман бачив, як Мор покликав Лотту вбік і про щось шепочеться з нею. Неввічливо відштовхнувши Амрена, він почав шукати капелюшок однієї з жінок і наблизився до Роберта. Але той уже прощався з Лоттою. Шпехт почув лише слова: “Буду вдячний тобі…”, — слова, за якими могло критися все, що завгодно.
Гості пішли. Лотта сиділа на диванчику в холі і з викликом дивилася на Германа. Він посварився на неї пальцем. Жінка стенула плечима і кивнула Шпехтові на місце поруч із собою. Та Герман продовжував стояти, всім своїм виглядом показуючи невдоволення і навіть образу. Лотта підійшла до нього, поклала руки на. плечі, зазирнула в очі.
— Що з вами, Германе? — запитала. Шпехт пішов напролом.
— Ви, фрау Геллерт, кокетка і, певно, звикли грати чоловічими серцями. Та я не хочу задовольнятися другорядною роллю і взагалі залишатися в дурнях.
Лотта закліпала очима.
— Але ж які у вас підстави говорити так?
— Не робіть з мене божевільного, дитинко. Ви фліртували зі мною, щоб замаскувати свої стосунки з Робертом Мором…
— З Робертом Мором? — засміялася Лотта. — Це виключено.
— Але ж ви шепотіли йому на прощання ніжні слова — я сам чув…
— Не треба ревнощів, Германе, — прошепотіла Лотта. — А то я вас не поцілую…
— Бо вже поцілували Роберта?
— Роберт надто серйозний для поцілунків, — засміялася Лотта. — Він просив мене розшукати старі зошити мого покійного чоловіка. Вони колись разом працювали, і йому потрібні якісь формули. Тепер вам ясно, що ви справді нічого не розумієте? Будете за це покарані. Не поцілую вас…
— Це жорстоко! — мовив Герман. Він спробував пригорнути Лотту, та вона спритно вивільнилась і зупинилась лише на сходах.
— Одержуйте! — послала Германові поцілунок рукою. Той вдав, що розгнівався. Лотта показала йому язик і побігла до себе. Шпехт почув, як нагорі клацнув замок.
Вранці за кавою Ганс Кремер заявив, що на нього чекають важливі фінансові справи, він весь день буде зайнятий і тому сподівається — дочка розважатиме гостя.
— Гер Шпехт така серйозна й ділова людина, — обізвалась Лотта, — що я не знаю, чи зможу потрафити його уподобанням. — Говорила серйозно, а очі сміялись, Германові здалося — зараз знову покаже йому язика. — Я старатимусь, та за наслідки не ручаюсь…
— Постарайся, дочко, постарайся, — нічого не тямив старий. — Я б хотів, щоб гер Шпехт не почувався чужим у нашому місті.
— Люди швидко акліматизуються. Чи не так, гер Шпехт? — ніби наївно запитала Лотта.
— Все залежить від умов зовнішнього оточення, — багатозначно глянув на неї Герман.
— Боротьба за існування? — спробувала вколоти жінка.
— А якщо це приємно?
Вони подивилися одне одному в очі і засміялись. Обом подобалась ця гра. Між ними весь час щось стояло — якась перешкода, і обоє знали: варто їм захотіти, і ця перешкода зникне, та страшилися рішучого кроку…
Кремер підвівся.
— Лотта покаже вам місто, гер Шпехт, — проскрипів. — Здається, ви вперше у Бреслау?
— Та, сподіваюсь, не востаннє. Мені так сподобалося тут, що лічитиму дні до наступного приїзду.
— Після кожного відвідування вас ще сильніше тягтиме до нас, — недвозначно сказав старий. А Лотта опустила вії і трохи почервоніла.
Коли батько поїхав, Лотта попросила Германа допомогти їй розібрати папери чоловіка. Вони піднялись до колишнього кабінету Геллерта — великої кімнати, заставленої книжковими шафами. Лотта мерзлякувато стенула плечима. Герман торкнувся до її руки, та жінка відсахнулась од нього. Видно, спогади наринули на неї. Шпехт відійшов у протилежний куток кабінету. Лотта провела рукою по чолу, наче відганяючи од себе минуле. Попросила Германа дістати з верхніх полиць акуратно зв’язані пачки паперів.
— Батько після його загибелі, — пояснила, — все це власноручно упорядкував… Не розумію, чого Роберт хоче. У нас лишилися тільки конспекти лекцій, які чоловік читав в університеті, та якісь, по-моєму, не дуже важливі папери. Решта зберігалась у нього на роботі.
Лотта сіла на килим, підібгавши ноги. Вона перегортала зошити, листи, чернетки, списані дрібним почерком, відкладаючи окремо листи. Паку, де були зв’язані лише зошити у чорних коленкорових обкладинках, підсунула до Германа.
— Там конспекти, — махнула, рукою, — передивіться, будь ласка.
Перші два десятки зошитів були конспектами лек цій, прочитаних для студентів. Інші вражали хаотичністю записів. Бувало, що на сторінці лише одна формула, а решта площі рябіє знаками запитання, виписаними з особливою дбайливістю. На одній з сторінок Геллерт великими літерами написав: “Увага!” та вивів кілька формул, але потім закреслив усе і позначив: “Нісенітниця”. Були сторінки й зовсім чисті, були розмальовані різними чортиками, карикатурними профілями чоловіків.