Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Сподобалось?
Шпехт глянув на нього непорозуміло: саме запитання видалось йому безглуздим. Та поруч з ним сидів зовсім незнайомий чоловік, і він якомога лагідніше висловив свою думку. Мор не образився, навпаки, відразу ж погодився з Германом — вони з перших же слів відчули симпатію один до одного, чомусь відразу подолали той бар’єр ніяковості і відчуженості, що існує між незнайомими людьми, та й почали розмовляти як давні добрі приятелі, із здивуванням помічаючи спільність у поглядах як на дрібниці, так і на широкі житейські проблеми. Почали з музики, а перескочили на суспільне значення літератури й мистецтва.
Амрен підсів до них і, потягуючи коньяк, який принесла служниця, прислухався до розмови. Він намагався зрозуміти хоча б суть розмови, і на його обличчі відбивалась така напружена робота думки, що Мор не витримав і засміявся.
— Не сушіть собі голову, Еріх, — порадив, — і не картайте себе за нетямущість, бо нас важко зрозуміти не лише простому штурмбанфюреру, а самому генералові військ СC.
— Не думайте, що ви схопили бика за роги, Мор, — пробуркотів Амрен. — Ваша університетська освіта зовсім не є ознакою розуму. Може статися, що вона не врятує вас від смугастого одягу.
— І там ви нарешті доведете, — скривився Мор, — хто з нас розумніший. І вдасться це вам дуже легко…
— Дякуйте долі, що ви потрібні нам, — похмуро продовжував Амрен. — їли б вас воші на Східному фронті…
— Ви невдячна істота, Еріх, — сказав Мор, — без нас вам було б не з медом. Ви ж пам’ятаєте слова рейхсміністра, що кожний з працівників нашого інституту — дивізія, і наша нова зброя…
— Жартуєте, — підвищив тон Амрен, — ви завжди були жартівником! Тому ми й не звертали уваги на ваші вибрики.
— Іноді хочеться й пожартувати, — якось відразу покірно погодився Мор.
Германові здалося, що Мор навіть злякався: рішуче змінив тему розмови — почав розповідати фрау Лотті про концерти берлінського симфонічного оркестру.
Шпехт налив собі коньяку. Він почувався, як гончак, що напав на слід. Інститут — охорона — нова зброя… Може, справді жарт? Але ж Мор говорив серйозно і, коли Амрен осадив його, злякався. А він, судячи з усього, не з лякливих. Виходить, бовкнув те, за що може злетіти голова.
Мор захопився розмовою з Лоттою, і Шпехт підсів до Амрена. Той зміряв його недовірливим поглядом, та випити разом не відмовився.
— Ви — справжній арієць, гер штурмбанфюрер, — потішив його самолюбство Герман. Ці слова припали до душі Амрену, і він подивився на Шпехта приязніше, мовби ще заохочував його до компліментів. Герман не примусив довго себе чекати:
— Ви влучно підмітили, що університетська освіта зовсім не є ознакою розуму. Я також вважаю, що гнила інтелігентщина шкодить нашій нації, розслаблює її. Інтелігенти повинні працювати на армію і тільки на неї. Я вірю, що ми доживемо до того часу, коли в школах викладатимуть літературу та історію лише для того, щоб зміцнити патріотичні погляди нашої молоді.
Маслянисті очі Амрена округлились.
— Ти, виявляється, справжній хлопець, — ляснув він Шпехта по плечу. — А я думав, що ти — така ж кваша, як і цей хирлявий тип, — кивнув у бік Мора. — На жаль, вони нам потрібні, але ж ти правильно сказав, що згодом ми їх, тьху… — багатозначно підняв свій величезний кулак. — А ти — справжній хлопець, — повторив з п’яною настирливістю, — давай вип’ємо!
Шпехт налив йому повний фужер, Амрен випив не моргнувши. Поманив Германа пальцем і запитав, скоса глянувши на Лотту:
— Ти з нею не втрачаєш часу? Штучка нічого собі, та не по мені. У тебе тут нема знайомих?
— Знайомих нема, та є все для знайомства, — Герман показав набитий грішми гаманець — аванс, одержаний від Кремера. — Можемо щось організувати.
— Ти мені одразу сподобався, — з повагою мовив Амрен, — і починаєш подобатись ще більше. Післязавтра ми їдемо, завтра маємо вільний вечір, придумай що-небудь.
Шпехт пообіцяв — і вони підняли келихи. — “Але ж для чого вони приїхали і звідки? — думав Герман. — Лише на два дні, і цілий вечір — тут. Що їм потрібно від Кремерів?”
Шпехт почав прислухатися до бесіди Лотти з Мором. Роберт розповідав, що лише кілька днів тому зустрів у Трептов-парку подругу Лотти, котра просила передати, що чекає її в гості.
“Виходить, вони прибули, з Берліна, — зрозумів Герман. — Та для чого?”
Можливо, дізнавшись про це, можна буде ухопитися за якусь ниточку. Але ж навряд — вони вміють берегти свої таємниці. Та може все статися: адже Шпехт уже знає, що Мор працює над якоюсь секретною зброєю — і дізнався про це без будь-яких зусиль. Подумавши про це, посміхнувся. Ну, і що з того? Яка зброя, який інститут? У Берліні не один десяток засекречених установ, спробуй підступитися до них! Певно, не одна голова полетіла на цьому шляху, а голови ж були!
А все-таки для чого вони приїхали?
Лотта подзвонила по телефону і запросила двох подруг. Амрен пожвавішав — висока й повна блондинка, видно, сподобалась йому — уже не так відверто наставляв вухо, прислухаючись до розмови, яку вів Мор.
Герман спробував випитати щось у Мора. Та розмова, не клеїлася. Чомусь зникла невимушеність, яка робила приємним початок їхнього знайомства. Мор коротко відповідав на запитання і тримався насторожено. Згодом Германові вдалося трохи розвіяти цю відчуженість, та справжньої щирості між ними вже не було.
Шпехт кілька разів починав бесіду, так би мовити, на лезі: зовні невинну — за його слова не міг би вчепитися найдосвідченіший агент, — та з підводними рифами, але побачив, Мор дивиться на нього з підозрою. “А може, він думає, що я провокатор?” — майнула думка. Справді, усі підстави для цього були — слизькі запитання, цікавість. Герман поставив себе на місце Мора і засміявся — звичайно, той остерігається його, як дрібного гестапівського шпига. Отже, десь прорахувався, і Мор сприйняв його відвертість як добре замасковану гру.