Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— А ми тут мало не вмерли від хвилювання. Розказуй швидше, бо вже терпець урвався…
Петро розповів, намагаючись не пропустити жодної подробиці, про зустріч з губернатором. Передав навіть його інтонації і жести, вважаючи, що кожна дрібниця може мати значення.
По розповіді у кімнаті хвилину панувала тиша. Першим висловився Заремба:
— Ти, хлопче, сам ще не знаєш, яке діло зробив. Я й не припускав, що все так штудерно вийде.
Богдан поклав свою велику руку на Петрове плече.
— Але ж як бути з магазином? — запитав. — Ти, либонь, там пропадеш. Уявляю собі — Петро за прилавком!.. Вмерти можна…
— Треба буде — і ти станеш, — обірвав його Заремба. — Магазин слід негайно відкривати. По-перше, чудова явка, по-друге, Петрові необхідно завоювати авторитет у комерційному світі. Як ви вважаєте, вуйку Денисе?
— А що думає він сам? — кивнув той на Петра. — Йому діло починати, нехай і скаже.
— Свою думку я висловив самому губернаторові, — весело засміявся Кирилюк.
— То загалом, а докладно?
— Докладно теж продумав. На вулиці Капуцинів, у центрі міста, є пристойне приміщення з великою підсобкою. Там можна розташувати магазин. Торгувати не лише ювелірними товарами — у нас для цього пороху не вистачить, — а й різним мотлохом. Створити щось на зразок комісійного магазину. Думаю, я з цим упораюсь.
Ковач похитав головою.
— Я теж думаю — впораєшся. Тебе загнати на слизьке не кожному вдасться — про це-історія з ювеліром говорить. А от для чого все це, розумієш?
— Тут і дитині зрозуміло!
— Здається мені, йой, не зовсім зрозуміло. Працюватимеш у магазині, закрутиш комерцію, а вона тебе закрутить. І ойкнути не дасть. А нам треба, щоб і магазин був, і щоб ти… тобто Карл Кремер не був прикутий до нього, щоб для нього комерція була ширмою. Ось чого ти не збагнув, хлопче.
— Як же бути? — розгубився Кирилюк.
— Не така вже й складна ця проблема, — посміхнувся вуйко Денис. — Найдемо тобі помічників. Вони торгуватимуть, і треба, щоб з прибутком, — нам гроші знадобляться. Була в мене думка у підсобці друкарню розмістити, та Євген Степанович заперечує.
— Чому? — вигукнув Петро
— А ти не гарячкуй, — сказав Заремба. — Не хочемо, бігме, під удар тебе ставити. Сподіваємось, ти цінну інформацію збиратимеш. Вчора відповідь одержали на повідомлення про передислокацію танкового корпусу. Тобі подяка, розумієш! А за зошитом літак висилають. Ти можеш збагнути, що це таке?
Петро відчув, що почервонів.
— Коли ще косовиця, а ми вже сіно возимо, — мовив ніяково. — А якщо той зошит — мильна булька…
— Може, й так, — погодився Заремба. — А може, й ні. Але ж це така карта, на яку варто ставити.
Ковач закурив, попросив у Катрі попільничку. Поставила перед ним дерев’яну, різьблену гуцулами, і знов сховалась у куток, мерзлякувато закутавшись у темну вовняну хустку. Здавалося, дівчина дрімає, та Петро, спостерігаючи за нею, зрідка перехоплював її уважний погляд.
— А що скаже Катруся? — раптом запитав, бажаючи почути її голос, побачити, як гляне, блисне очима.
— А що казати! — знизала плечима Катря. — Все вже сказано. Мушу лише додати — починаємо велику гру і повинні все продумати, бо якась абищиця може зруйнувати все…
Ковач ходив по кімнаті, задоволено поглядаючи на дівчину.
— Овва! — підняв жовтий обкурений палець. — Сказала, як ножичком відрізала. А тепер, — глянув на годинник, — час закінчувати. Отже, відкриваємо магазин. Всю цю комерцію фінансуємо. Потік, — зупинився напроти Кирилюка, — мусите все робити самі. Це не основне, та, зважте, фірма повинна годувати не лише тебе. Для цього візьмеш двох помічників. Вони з’являться, коли владнаєш справу з приміщенням. Па роль: “Ми чули, пан торгуватиме не лише ювеліркою, а й хутром”. Відповідь: “З хутром нині справи кепські”. Люди надійні. Зв’язковими будуть Богдан і Катря. Майте на увазі, безпосередні контакти, — посміхнувся, — з паном Карлом Кремером заборонено. Все повинно йти лише через продавців. Попереджаю, жодних записок, пам’яток тощо. Про мене забудьте. Власне, все… Тепер — по домівках. По одному.
Першими пішли Ковач і Заремба. Петро ще посидів кілька хвилин. Богдан і Катря мовчали, мовчав і він, втупивши погляд у підлогу.
— Як на похороні, — усміхнувся Богдан.
— Ховати, друже, рано, — підвівся Петро. Підійшов до Катрі й побачив, як вона зашарілась. Богдан ніяково гмикнув і, буркнувши щось про чай, вийшов на кухню. Петро взяв Катрусину руку, зазирнув у чорні, зволожені очі, та сказати нічого не зміг. Відчував, вона чекає його слів, але…
Повернувшись до готелю, довго лежав із заплющеними очима і раптом відчув такий приплив ніжності до Катрусі, що ледь не схопився і не побіг на далеку темну вулицю. Потім побачив Лотту — вона сиділа на пухнастому килимі й плакала. Витерла сльози, лукаво усміхнулася йому і нараз показала язика. Петро хотів образитись, проте Лотта пригорнулась до нього, і він відчув, як заболіло в нього серце. Знав, усе це вже сниться йому, та серце боліло… Заспокоївся, коли вже світало.
Марія Харчук виявилась міцним горішком. Тижні минали за тижнями, Менцель лаявся, а Марія все ще не була відвертою з паном Модестом.
Модест Сливинський з місяць уже не був у пані Стелли, а панна Ядзя даремно кілька разів дзвонила йому, сподіваючись на побачення, — пан Модест думав лише про Марію Харчук.
Якось дивно склалися в них стосунки. Сливинський напевно знав: Марія радіє, коли він приходить до неї; він бачив, як розцвітала вона в ці хвилини, як тяглася до нього, та все ж… Варто було панові Модесту заговорити про свої душевні сумніви, про необхідність не лише плескати язиком, а й боротися з окупантами, як Марія зразу звертала на інше. Вона ніби й довіряла Сливинському, погоджувалась з ним, підтакувала, та… вивідати щось конкретне панові Модесту не вдавалось.
Марії подобався пан Модест, вона почувалася з ним спокійно, хвилювалася, коли він чомусь не приходив до неї, та надмірна поспішність Сливинського пробуджувала в ній підсвідомий опір, їй весь час здавалося, що якимось необережним вчинком вона може зруйнувати власне щастя.
Облетіло листя з дерев. Модест Сливинський сидів у сквері, піднявши комір пальта і носком черевика ворушив злежале листя. На вершок молодої тополі напроти сіла ворона. Глянула підозріливо на самотню постать у сквері й каркнула невдоволено. Пан Модест підняв гнилу гілку й кинув у ворону. Й так кепсько на душі, а вона каркає.