Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Почекайте тут, — мовив і завернув ліворуч, куди можна було лише проповзти. Призадкував через кілька хвилин — хід так звужувався, що не можна було й повернутись. Посидів трохи, знову витяг папірця.
— Справи наші ускладнюються, — сказав. — Там — завал…
Заремба присунувся до старого.
— Іншого ходу нема?
— Спробуємо в обхід. Довше і незручно, та нічого не вдієш.
Ішли ще з півгодини. Шкурат раптом погасив ліхтарика. Підняв руку, Закликаючи до уваги.
— Гаси світло! — наказав пошепки.
Обережно,
— Там хтось є, — ледь ворушачи губами, сказав Богдан. — Почекайте тут, я піду вперед.
Скинув мішок і, діставши з кишені пістолет, рушив вузьким ходом. Ступав м’яко, намагаючись не виказати себе жодним звуком. Відблиски на стіні ставали ясніші, і скоро Богдан зрозумів — це відблиск ліхтаря у ході, який прилягає до їхнього. Піднявши пістолет, хлопець ступив ще кілька безшумних кроків — так і є, праворуч чи печера, чи боковий хід. Ліг на мокру землю й поповз. Зачувши голоси, на мить завмер. Потім зазирнув за ріг.
Вузька, мов склеп, печера. Ліхтар, підвішений до вологої стелі, освітлював чоловіка й жінку, що лежали на збитому з необструганих дощок ліжку. Кілька книжок, каструля, миски. Полотняна торба звисає зі стелі поруч з ліхтарем.
— Руки вгору! — наказав Богдан. — Не рухатись!
— Йой! — зойкнула жінка, накривши подушкою голову, а чоловік, що сидів поруч неї, повільно підняв угору худі білі руки.
За спиною в Богдана вже важко дихали Заремба й Шкурат. Хлопець ступив уперед і, не опускаючи пістолета, запитав:
— Хто такі?
— Ясновельможний пан не чіпатиме нас, — сповзла з ліжка і впала навколішки жінка. — Ми бідні люди і не робимо нічого поганого.
— Хто ви? — перепитав Богдан.
— Це мій чоловік — Арон Чапкіс, — плакала жінка, а я його дружина Ціля… Не чіпайте нас, ми — бідні євреї і нічого не маємо…
— Ша! — раптом злісно вигукнув чоловік. — Мені не страшно, стріляйте! — він рвонув на запалих грудях брудну сорочку, дико блиснув очима. — Стріляйте ж!
Видно, Заремба з першого погляду зрозумів, що тут відбувається, бо наказав:
— Заховай зброю, Богдане. А ви заспокойтесь, ніхто не збирається вас вбивати.
— Ви не чіпатимете нас, панове, — схлипнула жінка. — Ми й так не знаємо, на якому світі живемо…
— Ша, Ціля! — повторив чоловік. — Не принижуйся!
Заремба сів на ящик, що правив за стілець. Жінка відсахнулась од нього, притулилась до ніг свого чоловіка. У светрі з порваними рукавами, неохайно зачесана, з виснаженим обличчям і безкровними губами, вона, здавалось, з’явилася з того світу. Тремтіла й схлипувала, очі були сповнені жаху.
— Заспокойтесь, — якомога лагідніше мовив Заремба. — Ми ваші друзі.
Євген Степанович допоміг чоловікові покласти Цілю на постіль, вкрити ватяною ковдрою.
— Давно тут переховуєтесь? —
Арон сидів на ліжку, поклавши кощаві руки на коліна. Не відповів. Зміряв Євгена Степановича довгим поглядом і запитав:
— Хто ви такі? Як сюди потрапили?
— Люди… — усміхнувся Заремба. — А потрапили, бо потрібно…
— Тут нікому нічого не потрібно, — втомлено сказав Чапкіс. — Тут лише ми й пацюки…
— Давно переховуєтесь? — знову поспитав Заремба.
— Рік… — відповів байдуже.
— Рік? — перепитав Богдан. — І весь час тут?
Арон кивнув. Була в його позі, безвольних рухах, у голосі така безнадія, наче людина давно вже зреклася всього живого, а існує тому, що іскра життя все ще тліє у виснаженому тілі.
Богдан жахнувся. Рік — у мокрій смердючій печері, де можна стояти лише зігнувшись… Рік без світла, чистої води, повітря, тепла…
— А як же з харчами? — запитав.
— Там, — Арон показав угору, — залишилась подруга Цілі. Вона, коли може, спускає нам їжу…
Заремба уважно роздивився навколо.
— Коли ви їли востаннє? — запитав рахітом.
— Два дні тому, — відповів Чапкіс. — Іноді це буває. Мабуть, у Зої, — знову показав угору, — нічого нема…
Шкурат вже розв’язував мішок. Витяг хліб і сало, розламав пальцями головку часнику.
— Їжте, дорогенькі мої, — поклав усе на великий ящик. — Їжте, не бійтесь.
Арон відрізав шматок, дав дружині. Болісно скривились його туби, коли побачив, як жадібно відкусила хліб. Сам жував ліниво, Богданові здалося, неохоче, втупивши непорушний погляд у стіну. Заремба налив йому трохи спирту. Арон випив, зморщився.
— Я взагалі не п’ю, — сказав, — та задля такого випадку… Спасибі, що нагодували нас. Ціля вже зовсім охляла…
Потім Чапкіс розповів, як рік тому, коли почалися масові розстріли євреїв, він намагався організувати опір у гетто. Ніхто його не послухав. Керівники общини знали, що він — студент і комсомолець. Вони почали звинувачувати Чапкіса у провокаціях. Не було де переховуватись, і він з дружиною вирішив пересидіти в каналізаційній системі. Думав — вдасться вийти до центральної системи, де, він знав, переховується з півсотні єврейських родин, та вчасно зрозумів, що це безнадійно: можна легко заблудитись, загинути. А тут все-таки у них є Зоя…
— І що ж ви тут робили? — вихопилось у Богдана.
Чапкіс знизав плечима.
— Переховувались, — сказав байдуже. — Ціля ще вчила мене іспанської… Вона закінчила університет… Гадаю, і я досконало оволодів іспанською…
Богдан сердито засопів. Там, нагорі, йде боротьба — люди стріляють, пишуть листівки, пускають під укіс поїзди, а вони вивчають іспанську…
— І ви не пробували вийти нагору? — запитав різко.
— Зрідка я виходжу, коли смеркне. Ненадовго… Ціля дуже боїться за мене…