Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
“Намагався! — посміхнувся в душі Кремер. — А те, що досі горить, хіба ілюмінація?” Вголос же сказав:
— Невже? І хто ж він такий?
Карл думав, що це — чергова вигадка шефа гестапо. Та Менцель раптом похитнув його впевненість.
— Ми ще не з’ясували його особу, — пояснив. — Та це вже не така й складна справа. Хоча цей здоровань — зроду такого не бачив — поки що тримається, ми йому скоро язика розв’яжемо.
“Невже взяли Богдана?” — обірвалося серце у Карла. Розмовляв з гостями, жартував, щедро розсипав компліменти, а ця думка весь час точила мозок. Пославшись
— Богдана взяли… — підтвердив його припущення Фостяк. — Гестапо провело арешти… Взяли товариша Ковача та кількох членів організації, які випускали листівки. Є суворий наказ: до з’ясування обставин — ніяких зустрічей.
“А як взяли Богдана?” — так і хочеться запитати, але язик став неслухняним. Фостяк наче почув німе запитання.
— Хтось помітив, як наші йшли під землю. Есесівці влаштували у цьому місці засідку. Богдан виліз перший. Помітивши солдатів, відкрив вогонь. Врятував товаришів — вони встигли відступити і вийшли в іншому районі міста.
“Ти завжди був таким, Богдане! Ніколи нічого не шкодував для товариша. Ризикуючи життям, витяг мене з полону. І тепер віддав життя за друзів. Та чому віддав? Невже не можна нічого зробити?..”
Але знав, гестапо не віддає своїх жертв.
Богдана допитував Харнак. Гауптштурмфюрер зумисне не сів за стіл, що мимоволі відразу ж надало б цій процедурі офіційного. характеру, а вмостився у кріслі, Поставивши поруч маленький столик з кофейником і чашками. Стефанишину запропонував місце навпроти, присунув до нього чашку з паруючою кавою і сказав люб’язно:
— Пригощайтесь.
Богдан не відмовився — коли ще доведеться пити каву? Він ковтнув ароматний напій і глянув гауптштурмфюреру у вічі. Такий початок гри викликав у Богдана посмішку — адже ж напевно знав, чим вона закінчиться, та відчував у собі силу витримати будь-яку гру, вірніше, будь-я, кий іспит, котрий випаде на його долю.
Стороння людина, зайшовши до кабінету Харнака, могла б подумати — хороші знайомі вирішили провести час за чашкою кави і мирно розмовляють.
— Якось незручно, — говорив Харнак привітно, — п’ємо разом каву, а я досі не знаю, що ви за людина…
Такий варіант допиту Харнак любив застосовувати до людей, як він висловлювався, з розм’якшеним мозком, до інтелігенції. Вважаючи лікарів, вчителів, вчених за морально неповноцінних, він відразу ж намагався приспати їхню пильність, привернути до себе, втовкмачити їм у голову, що ціною зовсім дрібних, неістотних зізнань можна відкупитись от тортур і зберегти життя. Іноді це йому вдавалось, і гауптштурмфюрера вважали у гестапо найкращим спеціалістом по допитах так званих інтелектуалів. Цей же метод Харнак застосовував також, намагаючись витягти зізнання у людей сильних і мужніх; він знав — звичайні гестапівські методи у таких випадках не допомагають, і йшов ва-банк, повторюючи, що краще мати хоча б один шанс із ста, ніж жодного.
Харнак не тішив себе надією, що з Богданом все складеться просто й легко. Спуститись у каналізацію і, ризикуючи заплутатись у підземних смердючих лабіринтах, влаштувати таку сміливу диверсію, відстрілюватись до останнього патрона могла лише людина великої волі й мужності. Крім того, у слідчого викликали пошану і фізичні дані цього хлопця. Такий навряд злякається побоїв та катувань. І Харнак вирішив трохи погратися з ним.
Богдан оцінив ситуацію майже відразу. Він знав, що в гестапо є люди з великим досвідом, розумні й підступні. Цей слідчий, який непогано знає російську мову, певно, з оцих гестапівських психологів. Сірі очі дивляться насмішкувато й пронизливо, хоча гауптштурмфюрер і намагається бути люб’язним. Губи стиснуті у пряму тонку лінію; довгі пальці, які тримають чашку з кавою, ледь помітно тремтять. “А він, мабуть, алкоголік чи наркоман, — подумав Богдан, звернувши увагу на це тремтіння й нездорові синці під очима. — Зрештою, мене це не обходить. Все одно ні про що він не дізнається”.
Не дочекавшись відповіді, Харнак поставив чашку. Закурив і, підсунувши сигарети Стефанишину, сказав:
— Ви людина з головою і розумієте, для чого вас сюди привели. Напевно не для того, щоб пити каву з слідчим… Отже, ваше прізвище та ім’я!
— Петренко Микола Миколайович, рік народження двадцять перший, місце народження — Москва…
— Чудесно! — Харнак щось позначив на клаптику паперу. — Документи, звичайно, загубили?
— Звідки ви знаєте? — з вдаваною наївністю запитав Стефанишин.
— Здогадуємось, — посміхнувся Харнак. — І що ви робили у каналізації?
— Спав, — відповів Богдан якомога серйозніше, — надворі холодно, то я заліз туди і спав.
— Прекрасно, — ще люб’язніша посмішка з’явилася на обличчі гауптштурмфюрера. — Для чого ж ви потім стріляли у солдатів?
— Злякався, — обличчя у Богдана винувато витяглось. — Спросоння побачив, як вони бігли, і вистрелив, а потім і вони стріляли. Отже, я вважаю, ми квити.
— Ай-яй-яй! — підвів брови Харнак. — Значить, злякались? А там, у каналізації, вам не було страшно? Все ж темно і, мабуть, пацюки…
— А я не боюсь пацюків, — по-ідіотському скривився Стефанишин, — я солдатів більше боюся…
Та Харнака нелегко було вивести з рівноваги.
— Невже? А я, наприклад, більше боюся пацюків.
— Кожному своє, — зітхнув Богдан.
— Де ж ви загубили документи? — Харнак узяв олівець, наче збирався занотувати.
— Не пам’ятаю. У мене ненадійна пам’ять… Десь загубив…
— Як потрапили до нашого міста?
Богдан почав вигадувати фантастичну історію. “Я його недооцінюю, — подумав раптом, — нерви у нього все-таки є…” Справді, гауптштурмфюрер вислухав його базікання, не перебиваючи. І лише коли Стефанишин замовк, сказав весело:
— А ви мені подобаєтесь. Ви жартівник, чи не так?
— Люблю пожартувати, — лицемірно зітхнув Богдан. — Але ж у цьому нема нічого поганого…