Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Звичайно, — погодився гауптштурмфюрер. — Пожартували — й годі.
— Я вас не розумію, — з нарочитим здивуванням сказав Богдан.
— Облиште, — сказав Харнак, — ви ж розумна людина. Я також не останній дурень. Давайте забудемо ці дитячі забавки.
— Гаразд…
— Чудово! Я чомусь вірив, що ми легко умовимось. Отже, ваше прізвище та ім’я.
— Петренко Микола Миколайович…
— Ми ж умовились облишити жарти.
— А чому ви думаєте, що я жартую?
Харнак починав втрачати терпіння. Підвівся,
— А ви серйозніший супротивник, ніж я думав.
— Сприймаю це як комплімент, — нахабно розлігся у кріслі Богдан. — А ви розумніший слідчий, ніж я гадав.
Харнак знову сів. Налив собі кави і мовчки, не поспішаючи, випив.
— На що ж ви розраховуєте?
— На силу духу! — твердо відповів Стефанишин.
— Але ж ви людина молода і фактично ще нічого не бачили у житті.
— Досить, гауптштурмфюрер. Тепер ви почнете розповідати мені про життя, користуючись голубою та рожевою фарбами. Говоритимете, що у мене все попереду, а живемо на світі лише раз. Що шкода розлучатись з життям назавжди. Пан слідчий доводитиме, що життя, яке воно не є, все ж залишається життям і… краще за смерть. А потім скаже, що майже нічого не вимагає від мене — так, лише дрібниці, кілька прізвищ і адрес. Адже, так?
Богдан замовк і глянув на Харнака. Той дивився на нього з неприхованою цікавістю.
— І ви думаєте, я піймаюсь на цей гачок? — стиснув кулаки Стефанишин. — Ні, тисячу разів ні! Я певен, вам уже не вперше слухати, що життя, куплене ціною підлоти і зради, для нас не життя. Спочатку ви вважали ці слова лише красивою фразою, потім побачили, як ми твердо дотримуємось принципу. І все ж намагаєтесь заплутати нас, обдурити, залізти в душу за допомогою чашки кави. Примітивно, пане слідчий!
— Ви недооцінюєте нас, — перебив Харнак. — У нас є куди дійовіші методи.
— Перейняті від найсвятішої інквізиції? Це, прошу панства, справді випробувані й безвідмовні методи. Гер гауптштурмфюрер це мав на увазі? Але ж признайтесь, чи часто ви вибиваєте зізнання з ваших в’язнів?
— Яке це має значення, — байдуже знизав плечима Харнак. — Коли б навіть я знав, що з сотні арештантів всі сто нічого не скажуть, я спробував би витягти зізнання у сто першого.
— Логіка вандала! — скрипнув зубами Стефанишин.
— Це вже, вибачайте, така справа… — розвів руками Харнак. — Але ж я востаннє запитую вас — будете говорити?
Богдан насмішкувато блиснув очима.
— Невже ви досі нічого не зрозуміли, пане кат?
— Вам не вдасться вивести мене з рівноваги, пане більшовик, — відповів Харнак, хоча губи в нього нервово сіпались. Натиснув кнопку дзвінка і наказав кремезному есесівцю, який з’явився у дверях: — Пана комуніста необхідно познайомити з процедурами… Поки що за програмою номер один… Ідіть до сусідньої кімнати, — ввічливо запропонував
Карл Кремер простував темною вулицею. Мороз дужчав, та Карл не піднімав комір, йшов швидко.
Місто принишкло і мовчить. Мовчить, хоч Карл твердо знає — радіє. Шепочуться за вікнами, сміються й поздоровляють один одного, як на велике свято. Свято й є. Правда, на вулицях вивішені траурні прапори, але ж тому й свято. Трьохсоттисячна гітлерівська армія розгромлена радянськими військами під Сталінградом. А лише два тижні тому фашистське радіо горлало на весь світ, що Червону Армію розгромлено і “совєтам” настав кінець. Тепер усім ясно, яка брехлива геббельсівська пропаганда!
Він, Карл Кремер, повинен ходити тепер з пісним обличчям, але із задоволенням спостерігає погано приховані радісні посмішки місцевих жителів. Вчора навіть на центральній вулиці з’явились листівки. Наліпили і на двері його магазину. На, мовляв, і тобі, фашистська наволоч! Чудова листівка, написана гаряче, з пафосом. Ось вам, пане Менцель! Хвалилися, що знищили підпілля, але ж неможливо подолати опір народу!
В темному завулку Карл Кремер зайшов у браму, постояв кілька хвилин, вичікуючи. “Добре і вперед дивитись, а ще краще назад оглядатись”, — згадав прислів’я. Хоч Карл Кремер і поза підозрами, та береженого бог береже. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, рішуче завернув за ріг — до будинку, де була явочна квартира підпільників.
Заремба ще не прийшов, та Катруся вже чекала на Петра. Кирилюк ледь впізнав дівчину — від неї залишились самі лише очі. Щоки запали, куточки вуст скорботно опустились. А в погляді застигла така безнадія, що Петрові стало страшно.
Дівчина усміхнулась йому вимученою жалісною усмішкою, закуталась у свою улюблену вовняну хустку і притулилася спиною до грубки.
— Холодно, — поскаржилась. — І тут, і дома палити нічим.
Петро сів біля Катрусі на стілець, дивлячись на неї знизу. “Як вплинуло на неї нещастя з Богданом, — подумав. — Бідна дівчина”.
— Катрунцю, — так він до неї ще ніколи не звертався. — У мене є гроші. Візьми, будь ласка, і купи дрова.
— Для кого б мала палити? — сказала байдуже. — Повертаюся пізно і відразу у постіль.
Петро напевно знав — зараз вона подумала про брата: очі налилися слізьми, а губи скривились у гіркій гримасі. Розумів, втішати не треба, будь-яка згадка про Богдана лише роз’ятрюватиме рану, і потрібен час, щоб до неї повернулася колишня життєрадісність. Почав розповідати про останні радіопередачі з Москви, присвячені оточенню армії Паулюса, і побачив, як засвітилося Катрине обличчя.