Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Так, від цього можна збожеволіти!
Голод нарешті примусив. Мора зупинитися. Спочатку він не зрозумів, куди потрапив, — навколо невеличкі будиночки, багато дерев, газони. Здається, подолав з десяток кілометрів — тут починається передмістя. Згадав, коли сісти на трамвай, за чверть години можна доїхати до Шарлоттенбурга — завітати до Дори, а він не був у неї уже з тиждень.
Мору завжди подобалось бувати в Дори. Дівчина розуміє його з півслова — приємно поговорити. Між ними нема секретів. Правда, у Дори довгий язик, вона пишається своїми, так би мовити, вільними поглядами й іноді висловлюється ризиковано, що навіть він озирається — чи не підслуховує хто. Хоча Дорин вітчим і групенфюрер СС, за. такі слова по голівці не погладять.
Мор сів у трамвай, побачивши, як агент скочив до заднього вагона. Трамвай був порожній, Роберт сів біля вікна, дивлячись на будиночки в садках, на перехожих.
Щось не давало Роберту спокою, гнітило, і він знав — це почалось кілька хвилин тому, коли він подумав про Дору. Мор був певен — не заспокоїться, поки не з’ясує, що гнітить його. Напружено думав, але так і не міг зрозуміти причину свого занепокоєння. І раптом згадав. Він подумав тоді — за такі слова не погладять по голівці навіть дочку групенфюрера. Саме в цьому була підлість. Адже ж це він озирався — чи не підслуховує хтось: він лише слухав, а не говорив, хоч і поділяв більшість думок Дори. Виходить, він, Роберт Мор, гуманіст і талановитий, як всі кажуть, вчений — лише жалюгідний боягуз.
Коли Мор нарешті зрозумів, що саме ця думка непокоїла його, йому чомусь стало легше. Не тому, що констатація факту дала задоволення, а тому, що Роберт усвідомив причину своїх душевних мук. Знаючи причину, можна при бажанні вплинути на неї…
Хіба можна? А коли нема сили духу? Коли пливеш за течією і лише вдаєш, що намагаєшся боротися з нею?
Замислившись, Мор ледь не проїхав потрібну зупинку. Зійшов на ганок великого особняка, який стояв у тупичку. Молоденька служниця відкрила двері й, побачивши Роберта, повідомила:
— Фройляйн Дора вдома. У неї гості…
Агент нарешті зітхнув спокійно. Коли цей скажений Мор заходить до особняка групенфюрера Лауера, можна відпочити. Як правило, він засиджується там допізна — і це найспокійніші години для всіх агентів. До того ж, і начальство задоволене, коли доповідаєш, що Мор гостював у групенфюрера. Бо Лауер — велике цабе у відомстві Кальтенбруннера, і сам начальник охорони та безпосередній керівник агентів штурмбанфюрер Амрен на сьомому небі від щастя, коли його запрошують сюди…
Дора приймала у великій світлій вітальні Лотту й Шпехта. Мор одразу побачив Лотту — жінка сиділа біля вікна напроти дверей і приязно усміхалась йому. Роберт завжди симпатизував дружині покійного товариша — вона подобалась йому своєю веселою вдачею й жіночністю.
Мор поцілував Лотті руку і, обернувшись до Дори, побачив Шпехта. Усмішка зникла з його обличчя, на якусь мить Германові здалося — Мор злякався. В його позі було стільки непідробного здивування, що Лотта запитала:
— Ви не впізнали нашого друга Германа Шпехта? Ми приїхали сьогодні разом з Бреслау. Сподіваємось не нудьгувати у вашій компанії.
— Гм… — тільки й мовив Роберт.
Він зміряв Шпехта поглядом, в якому той прочитав настороженість і острах. А може, це тільки здалося Германові, бо, привітавшись з Дорою, Мор міцно потиснув йому руку і сказав:
— Відверто кажучи, вас тут не сподівався зустріти. Та лише гора з горою не сходяться…
— Ви, здається, чимось незадоволені? — перебила Дора — худа, незграбна дівчина з енергійними очима й високим чолом.
— Просто я голодний, як бездомний пес, — перевів розмову на інше її гість. — І коли ви зможете хоч трохи нагодувати мене…
— У цьому домі дещо знайдеться. Правда, матері^ й вітчима вже нема два тижні, але… — Дора покликала) служницю. — Як у нас з обідом? Готовий? От бачите, Роберте, все відбувається за помахом чарівної палички…
— Коли б усі були такими чарівницями, як ви, Доро, — почав Мор, — то на світі багатьом жилося б значно легше…
— Ви типовий підлабузник, — обірвала дівчина, — і вас слід покарати. Та заради Лотти…
— Амністія? — підняв руки Мор.
— До першої провини, — попередила дівчина.
Під час обіду Шпехт кілька разів ловив на собі задумливий і, йому здалось, запитувальний погляд Мора. Вдавши, що лише зараз згадав щось важливе, він сказав Роберту якомога недбаліше:
— А я виконав свою обіцянку, гер Мор.
— Яку? — стрепенувся той.
— Поповнити вашу колекцію.
— Невже? — першої миті зрадів Роберт, та, Шпехтові здалося, відразу осадив себе. І згодом поспитав байдуже: — Що-небудь цікаве?
— Ви ж просили слов’ян… Речі унікальні…
— І все ж таки?
— Не скажу, поки не побачите… — Герман відчув внутрішній опір Мора і вирішив заінтригувати його.
— О! — забув про страву Роберт. — Сьогодні я вже мав таку мистецтвознавчу розмову, що мене тепер важко здивувати…
— Розкажіть, — попросила Лотта. Вона також помітила щось дивне в поведінці Мора і, не знаючи причини його настороженості, вирішила змінити тему розмови.
Роберт розповів про свою розмову з гестапівцем. Лотта весело засміялась, а Дора сердито зсунула брови і сказала з огидою:
— Паскудство!
Герман ніяк не зреагував на розповідь, вдаючи, що зголоднів і хоче добре поїсти. Та запитання Мора не застало його зненацька. Роберт, одклавши виделку, звернувся до Шпехта зовні спокійно, та Герман зрозумів — той зважуватиме кожне його слово.
— А чому відмовчуєтесь ви, гер Шпехт? Може, ця розмова вас взагалі не цікавить?
“Е-е, тобі мене не спіймати!” — посміхнувся Герман і почав довго й нудно говорити про мистецтво взагалі і його значення у піднесенні загальної культури народу.