Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Так почались тримісячні, з короткими перервами, катування Богдана. Потім — двотижнева перерва, а сьогодні знову:
— Петренко! Вставай!
Харнак стояв посеред кабінету і привітно посміхався. Тепер Богдан знав справжню ціну його посмішкам і люб’язності. Не здивувався б, якби почув од Харнака:
— Пробачте, та я зараз вимушений вас повісити…
Майже таким тоном звернувся до нього слідчий зараз:
— Мені дуже прикро, що я потурбував вас, але хотілося ще раз зустрітись…
Богдан спостерігав за гестапівцем. Знав, що чим люб’язніший ворог — тим жорстокіше він поводитиметься. Але триматись треба спокійно, що б не було!
— Ви мужня людина, Петренко, — вів далі гауптштурмфюрер, — і тому, як виняток, я хочу сказати вам: з нинішнього дня наші зустрічі припиняються. Ви витримали іспит, і тепер вам треба приготуватись до довгої подорожі туди, звідки, як це твердить досвід людства, ніхто не повертався…
Харнак з цікавістю зазирнув у вічі Богданові.
“От для чого він викликав мене!.. Подивитись, може, я в останню хвилину злякаюсь. І це буде його торжеством”.
Відповів:
— Я знав, на що йду, і, коли б це було потрібно, повторив усе з початку.
— Може, у вас є якесь бажання? — зробив останню спробу Харнак.
— Є.
— Яке? — аж потягнувся до нього гауптштурмфюрер.
— Хотілося б поголитись, — посміхнувся Богдан.
Харнак скривився, наче ковтнув оцту. Видно, хотів відповісти сердито, але одумався, зрозумівши, що цим визнає свою остаточну поразку.
— Гаразд, — мовив крізь зуби, — вас поголять. Махнув рукою, і Богдана вивели.
Раніше з кабінету слідчого вони повертали праворуч. Тепер, коли Стефанишин за звичкою пішов туди ж, солдат штовхнув його прикладом карабіна. Спустились на перший поверх. Наглядач одчинив камеру в кінці коридору.
— Прошу пана підпільника до відведеної йому резиденції, — сказав глумливо. — Чи, може, перепрошую, пан воліє кращої?
Богдан і оком не повів — нехай не думає, гнида, що хоч трохи дошкулив, — та й переступив поріг. Грюкнули залізні двері, кроки солдата й наглядача затихли у коридорі.
Одиночка! Значить, останні дні… І нікого він більше не побачить, крім цієї бандерівської наволочі — наглядача та катів, коли поведуть його вішати…
Вішати! Богдан відчув, як зашморг стиснув йому шию. Стало моторошно. Краще б розстріляли. Чорна цівка автомата, вогонь — і нічого…
Бідна Катруся, як вона це переживе!..
Ходив по камері — чотири кроки туди, чотири назад — і згадував дитинство. Батька пам’ятав погано — машиніст-залізничник, він загинув під час аварії. Матері виплачували невеличку пенсію, заробляла вона й сама, працюючи стенографісткою й секретаркою в українського адвоката, — вибивалася з останніх сил, аби дати дітям освіту.
Бідна мати, лише вона одна знала, скільки коштувало їй і здоров’я, і грошей, щоб Катруся вступила до медичного інституту.
Бідна мати! Її хворе серце не витримало — померла так само тихо, як і прожила своє життя. Вона завжди всього боялась — що позбудеться роботи, що хворітимуть діти, що блискавка вдарить у їхній будинок, що син зламає собі руку…
Вперше в житті Богдан подумав: добре, що мати не дожила до цього дня. Як би мучилась вона зараз, скільки сліз вилила б…
У коридорі пролунали кроки — наглядач привів перукаря. Дотримав-таки слова гауптштурмфюрер! Нараз Богдан зрозумів його психологічний розрахунок — нагадати, що чекає на тебе. Але ж вам, пане слідчий, не зігнути мене. Звичайно, є на серці й смертельна туга, і розпачливі думки не виходять з голови, і страшно — це ж брехня, що є люди, котрі зовсім не бояться смерті, — та не дізнаєтесь ви про мою тугу і мій страх!
Перукар голив його безпечною бритвою. Лезо було тупе, боляче дряпало, і Богдан подумав — страта принесе йому менше неприємностей, ніж гоління. “Гумор шибеника”, — посміхнувся так, що перукар злякався.
— Не боляче? — запитав за звичкою.
— Може, ви ще запропонуєте панові більшовику освіжитись одеколоном? — глузливо мовив наглядач, який стояв на порозі. — Пан воліє бузковий, чи, прошу пана, йому більш до вподоби запах конвалій?
Стефанишин і г звертав уваги на знущальні слова, і сама ця байдужість виводила з себе наглядача — він намагався ще більше дошкулити Богданові:
— Перепрошую пана комуністичного агента, але ж чи можна дізнатись, скільки йому платили за підривну діяльність?
— А ми не продаємось за тридцять срібників, — скоса зиркнув на нього Богдан.
— Поговори у мене! — вишкірився наглядач. — Давно тобі писок не розмальовували!
Але стояв уже мовчки.
І знову міряв Богдан камеру — чотири кроки туди, чотири назад. Задзвеніли ключі у дверях.
— Встати! — наказав наглядач, не заходячи. — До стіни!
Богдан неохоче підвівся, став обличчям до стіни. Почув брязкіт посуду, і через кілька секунд грюкнули двері. Озирнувся — посеред камери мисочка з баландою, маленький шматочок хліба. Стримуючи огиду, з’їв. Може, це останній його обід?
“Після смачного обіду слід відпочити!” — вирішив і розлігся на лаві. Простягаючи ноги, зачепився за щось, подряпав шкіру.
— Холера ясна! — вилаявся. — І тут не дадуть спокійно відпочити!
Раптом сів. Сторожко озирнувся на двері, чи не підглядає ця бандерівська наволоч, і присів за лавою. Так і є, залізний кронштейн, який підтримував ліжко, тріснув — об нього й подряпався Богдан. Спробував відламати його, обдер нігті, та нічого не вийшло.
Почав ходити по камері. Та думкою весь час повертався до кронштейна — коли б вдалось його зламати, тоді…
Присів за лавою і знову вчепився пальцями в залізо. Не піддалось. А коли розхитати? Навалився усією вагою тіла — здається, трохи посунулось… Забувши про все, хитав — вгору-вниз, вгору-вниз, аж спітнів. З радістю побачив — одігнулось. І тоді, — передихнувши, вчепився пальцями у клятий прут, смикнув з усієї сили. Піддалось… Нарешті відламав.
Тримав у руці важкий шматок заліза — і не вірив. Але ж для чого йому цей прут?. Наглядач обережний, заходячи до камери, ставить його обличчям до стіни… Ліг на лаві і замислився.