Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Коли ввечері наглядач приніс чашку каламутної рідини, яку називали кавою, Богдан вдав, що ледь підвівся. Човгаючи ногами, важко дійшов до стіни й знеможено притулився до неї.
— Я чув, — дюгнув його наглядач, — пан комуніст мав колись велику силу. Може, прошу пана, він так перестрашився, що й ноги віднялись?..
Богдан нічого не відповів. Вдавав, що йому важко дихати.
Довго не міг заснути. Все ж з’явилась маленька надія. Заманити б цю наволоч до камери. Він огріє його так, що й не писне. У кінці коридора — на це він звернув увагу — є двері. Куди вони ведуть? Це — перший поверх, може, пощастить. Коли ж нічого не вдасться, все одно зробить добру справу — на одного мерзотника стане менше…
Вранці Богдан ледь підвівся на вимогу наглядача. Застогнав, коли той поставив миску.
— Якщо пан більшовик накажуть, я можу гайнути до аптеки, — єхидно кинув на прощання.
До їжі Богдан не доторкнувся. Лежав, намагаючись не рухатись, — лава ледь трималась на одному кронштейні.
Коли наглядач приніс обід, не підвівся.
— Води! — попросив.
— Пан більшовик обійдуться без води, — відповів той, не заходячи. — Він — людина загартована і якось переживуть цю маленьку неприємність…
Богдан вловлював, як наглядач потім кілька разів заглядав через вічко до камери. Ввечері Стефанишин знов попросив води, але той лише зареготав у відповідь. Наступного дня ледь відчинив двері й кинув у щілину:
— Ваш сніданок, перепрошую, прохолов. Може, трохи підігріти?
— Води!.. — простогнав Богдан і почув, як грюкнули двері.
“Хитрий лис, — подумав. — Але ж і я довго не витримаю!” Од голоду вже паморочилась голова.
Наглядач знову зазирав у вічко. Чуючи, як він підкрадається навшпиньках, Стефанишин удавав, що дуже знемігся, і важко дихав. Пополудні, застерігши рипіння дверей, Богдан ледь повернув голову і прошепотів.
— Води…
Наглядач грюкнув дверима, поставив миску у коридорі, затупотів кудись. Богдан лежав так, аби скоса можна було спостерігати за камерою.
Рипнули двері, наглядач вніс кварту. Нахилився, ставлячи на підлогу. З усієї сили Богдан вдарив його прутом по голові. Навалився, вхопивши за горло. Відчувши, як обм’якло тіло, відпустив. Зняв з мертвого куртку. Наглядач був кремезний чолов’яга, та куртка затріщала по швах. Визирнув у коридор — нікого нема. Обережно причинив за собою двері. По коридору йшов навшпиньках. Ось двері, які колись запам’ятались, ліворуч сходи на другий поверх, попереду ще двері. Відчуваючи, як калатає серце, схопився за ручку цих дверей. Подались вільно, в очі вдарило сонце.
Довге подвір’я. Високий кам’яний паркан з залізною брамою. На протилежному боці подвір’я двоє наглядачів підмітають асфальт.
На сходах почулись кроки, і Богдан вислизнув на подвір’я. Біля ганку хтось залишив мітлу — схопив її і почав підмітати, намагаючись триматися спиною до тих, що мели віддалік.
Повільно просувався до брами. А коли вона замкнена? Невже немає ще одного виходу з цього кам’яного мішка? Пильно оглянув подвір’я — праворуч є прохід між будинками, але ж треба поминути підмітальників… І невідомо, куди той прохід веде…
За брамою різко й вимогливо засигналив автомобіль. Невже незамкнута?
Тягнучи за собою мітлу, Богдан швидко підійшов до брами, відкинув важкий металевий засув. Великий чорний “опель-адмірал” поблискував нікелем на вулиці. Богдан глянув на машину і раптом відчув, якими важкими стали ноги, — поруч з шофером сидів Харнак. Гауптштурмфюрер обернувся, розмовляючи з офіцером у чорній формі, що сидів ззаду. Варто йому лише глянути вперед…
Стефанишин наліг на браму. “Опель-адмірал” м’яко зрушив з місця. Богдан ні про що не думав, нічого не тямив — стояв, відчуваючи зрадливу порожнечу під серцем.
Машина прошурхотіла по асфальту за кілька сантиметрів од нього. А за брамою — вулиця, і ходять люди. Кілька кроків — і воля.
Тремтіли руки. Примусив себе підняти мітлу і визирнув за ворота. За п’ятнадцять метрів есесівець з автоматом. Стоїть, широко розставивши ноги.
Намагаючись не дивитись на солдата, Богдан змів сміття біля брами, вийшов на вулицю і почав підмітати тротуар.
Р-раз-два, р-раз-два… Чотири помахи мітлою і крок вперед. Ще крок… Есесівець байдуже дивиться на нього. Богдан якомога люб’язніше усміхається йому. Р-раз-два, р-раз-два — крок…
— Перейдіть, будь ласка, на чисте місце, я вас можу забруднити, — калічачи німецькі слова, звернувся Богдан до солдата. Вартовий слухняно обминув його, став ближче до брами. І знов — р-раз-два, р-раз-два… Скільки ще до завулка? Метрів з десять? Які ж довгі ці метри, і як повільно тягнуться хвилини.
Ступивши перший крок за ріг, Богдан відчув — зараз впаде. Сперся на мітлу й простояв якусь мить, переборюючи кволість. Голова запаморочилась, в очах потемніло, а в роті — свинцевий присмак.
Оговтавшись, озирнувся. Нікого. Приставив мітлу до стіни будинку — й рушив… Ішов повільно, хоча хотілось бігти…
Стояв один з тих днів, коли нарешті після довгих зимових холодів і мінливої весняної погоди у повітрі вперше відчувається дихання майбутнього літа. Сонце припікало так, що Заремба скинув плаща і обтирав рясний піт на обличчі. У старому чорному капелюсі, вигорілому на сонці, вкритому масними плямами, у свитці з домотканого сукна і важких юхтових чоботах, він був схожий на літнього газду, справи у якого не дуже гарні, але й, чого бога гнівити, не такі вже кепські, і котрий саме через це повинен крутитись, як муха в окропі, щодня з ранку до вечора, та ще й вночі мусить прокидатись і згадувати, до чого руки не дійшли вдень. Цю заклопотаність підкреслювала і густа чорна щетина на його щоках — не голився вже, певно, два тижні, їй-бо, і бритву нагострити нема часу…
Коні притомились на піщаній дорозі, йшли важко, форкаючи і обмахуючись від мух, які хмарою висіли над ними. Путівець збігав з горбка на горбок — і все лісом. Дерева приступали до нього так, що весь час доводилося кланятись, аби віти не збили капелюха чи не подряпали обличчя.
У Євгена Степановича було невесело на душі. У такий час залишитись без рації! Щоправда, ніхто в цьому не винен, просто злощасний збіг обставин, та справа ж не в тому, щоб шукати винного. Потрібна рація, і все. Потрібна більше, ніж повітря, і він повинен її дістати, чого б це не коштувало.