Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Громадянине Шиш! — не отець парох, не святий отче, а отак і каже — громадянине Шиш… — У нас тепер церкву відлучили від держави, і ви не маєте жодного права втручатись у наші справи. Ми не дозволимо зривати нам масові заходи.
Ач, слів яких нахапалось: заходи, громадянин… Дати б тобі по писку, цуценя безхвосте…
Отець Андрій нічого не забув і розквитався з тим гицелем. Коли прийшла тверда німецька влада, поїхав до міста з списочком. Небагато — лише вісім прізвищ. Серед них і Йванко. Кажуть, галасу було на селі, коли їх вішали…
Навіть у душі отець Андрій ніколи не жалкував, що вчинив так, — сумління залишалося чистим. Влада повинна бути твердою і жорстоко підтримувати порядок. А то дозволь тільки — Йванки та Марічки у засмальцьованих штанях та полатаних спідницях на голову сядуть. І все через отаких дуже розумних, як і цей Заремба.
— Живемо ми людськими молитвами, — лицемірно зітхнув отець Андрій.
“Ото довго прожив би!” — подумав Євген Степанович і посміхнувся, згадавши індиків та свиней на подвір’ї.
— Я до вас у справі, отче, — сказав.
— І які ж можуть бути справи у товариша, — наголосив останнє слово, — Заремби до простого сільського священика?
— Справа, бігме, не дуже й значна, — не звернув уваги на іронію Євген Степанович. — Та скажіть мені, отче, чи можете ви негайно розшукати Ромка?
Сказав і побачив, як сіпнувся у кріслі отець Андрій. Але ж відразу зробив байдужий вигляд і відповів непевно:
— Хто ж його зна, де він вештається…
— Шкода, — сказав Заремба розчаровано. — А я хотів запропонувати вам гарну комерцію.
Мовив ці слова, не спускаючи очей з отця Андрія. Як і передбачав, риба відразу клюнула.
— Яка зараз може бути комерція? Важко, ох, важко… — промимрив знов непевно, та оченята блиснули і дивились запитувально.
— Заробити можна було б… — інтригував Євген Степанович.
— Багато?
— Та, гадаю, були б задоволені…
— А все ж?
— На вашу долю, святий отче, кілька сотень перепало б…
— Окупаційними?
— Як умовимось. Можна й рейхсмарками.
Отець Андрій завмер у кріслі, зважуючи. Коли він викаже цього комуніста поліції, зиску великого не буде. Та й хто. ж його зна, може, цей Заремба перекинувся до нової влади — тоді сорому не оберешся. Він же пропонує якусь комерцію, а комерцію отець Андрій любив більше, ніж навіть хрестини чи весілля. Невідомо, щоправда, як поставиться до цього Ромко. Овва! Цей шмаркач Ромко став великим цабе. Як-не-як, а крайовий провід. Постачанням відає, а розумній людині більш нічого й не треба — гроші самі пливуть до кишені, тільки лічи! Ось і цей Заремба… Певно, пронюхав щось і хоче уладнати справу…
Так, Ромко напевно не розсердиться. По-перше, старі товариші — разом з цим Євгеном до одного класу гімназії ходив. Хоча на це наплювати: Ромко з задоволенням власноручно повісив би цього комуніста, але там, де дзвенять гроші, політика відступає.
Заремба не зводив очей з єгомосьця. Наче спить, очі заплющив, не ворухнеться. Та зраджують руки. Поклав на гладке черево, крутить великими пальцями. Нараз зітхнув.
— То коли кажете — рейхсмарками, — мовив гугняво, — спробуємо розшукати Ромка. Пан поспішає чи має трохи часу?
— Хто ж має зараз вільний час, святий отче? — посміхнувся Євген Степанович.
— Ганю! Ганю! — залементував отець Андрій. Дівчина просунула носа у вітальню. — Поклич мені Дмитра.
Коли з’явився у дверях робітник, наказав:
— Розпрягай, хрестити сьогодні не поїдемо. А сам верхи підскочиш до… — і щось шепнув на вухо. — Скажеш, щоб відразу був тут.
Заремба вийшов надвір. Наказав хлопцеві розпрягати. Був певен — нічого поганого, поки не приїде Ромко, з ними не станеться. Бо виріс разом з Андрієм і Ромком — були колись сусідами — і добре знав, які зажерливі істоти брати Шиші.
Колись у Коломиї старий Шиш тримав невеличку крамницю. Євген Степанович ніколи не забуде яскраво розмальовану вивіску над будинком напроти: “Бакалія та колоніяльні товари. Шиш і К°”.
Оце “Шиш і К°”, додане, як пояснював крамар, для солідності, стало для фірми своєрідною рекламою. Люди сміялись, та купували з більшою охотою у Шиша, ніж у одноокого Боруха Гольцмана. Може, тому, що у Шиша в крамниці не було так брудно, а може, й тому, що вимовлялось дуже легко: “Петрику, гайни у К°”, чи “Скажи К°, щоб записав, а гроші я потім віддам”.
І братів Андрія та Ромка всі дражнили К°. Вони звикли і не ображались. Брати завжди тримались осторонь хлоп’ячого гурту. Старий Шиш змалку примушував їх допомагати у крамниці, хлопці рано полюбили гроші і намагались всюди мати собі зиск. Крали навіть з батькової крамниці мокрі цукерки і кам’яні пряники та й продавали хлопчакам з великою знижкою: мовляв, то батькове, а це — наше.
Андрій закінчив духовну семінарію, а Ромко пішов по батьківській лінії. Одержавши у спадщину крамничку, заходивсь розширювати справу. Та часи настали не ті — почалась криза, конкурувати з польськими та єврейськими гендлярами було важко. Вони мало не задушили Ромка, поки йому не спала на думку рятівна ідея — солідаризувати покупців на національному грунті.
Граючи на болючих струнах українців, котрих у Малопольській вважали людьми гіршого гатунку, Ромко Шиш викинув гасло — українець купує лише в українця! Пожертвував кілька сотень злотих на розвиток українського руху в Галичині і став одним з найвідданіших націоналістичних діячів у Коломиї.
Карта виявилась безпрограшною. Справді, чому українець має купувати не в Шиша, а в якогось Гольцмана? Навіть якщо у Гольцмана на гріш дешевше? Справа ж не у гроші, а в патріотизмі, в національних інтересах…