Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Службові.
— Я тепер підлягатиму йому.
— З Менцелем можна умовитись. Людина з розмахом і без старомодної делікатності.
— А де ж офіціант? Ну, й порядки ж у вас. Здається, я помру з голоду, — поскаржився Амрен.
— Зверніть увагу на столик у кутку. Бачите того гауптштурмфюрера? Слідчий з гестапо, права рука Менцеля.
— Отой п’яний?
— Це — його недолік. Коньяк і жінки, а так — світла голова.
— А хто з ним?
Карл здригнувся.
— Біс його знає, — байдуже відповів есесівець.
— Познайомте мене з гауптштурмфюрером.
Стілець зарипів так, що Карл зрозумів: Амрен обернувся і спостерігає за ними. Як повільно минають секунди! Їх можна відраховувати за ударами крові у скронях: раз… два… три…
— Зараз не варто. Він не в формі і навряд чи запам’ятає вас.
Знову рипіння стільця. Невже оберштурмбанфюрер все-таки підводиться?
— Підемо в сусідній зал, — запропонував есесівець. — Певно, з офіціантом щось трапилось.
— Здається, там веселіше, — погодився Амрен. — Більше народу і музика…
— Ходімо.
Карл зиркнув скоса. Амрен і есесівець прямували через зал. Повільно підняв голову.
— Що з тобою? — запитав Харнак, побачивши стривожене обличчя Кремера.
— Нога заболіла, — відповів не зовсім до ладу і, важко спираючись на палицю, пішов до дверей. Швидко спустився по сходах, заліз у машину і рушив. Їхав, не знаючи куди й чому. Вже втретє стає на його шляху цей есесівець. І втретє він уникає небезпеки. Так можна стати і фаталістом.
Але ж, як він зрозумів, оберштурмбанфюрер одержав призначення саме до їхнього міста.
Загальмував поблизу Люблінського базару. Поставив машину під брамою у провулку. Виліз, огледівся і югнув за ріг до того будинку, який прикрашала вивіска з величезним примусом. Він не мав права цього робити, та це був єдиний шанс, який залишився.
Ледь ворухнулася штора на вікні, і відразу ж клацнув засув.
— “Чепе”, Євгене Степановичу, — замість вітання мовив Карл, переступаючи поріг.
— Ну, ну, яка ж це надзвичайна подія? — промимрив невдоволено Заремба. — Завжди парка парите… — та, вислухавши розповідь Карла, посерйознішав. — Коли, кажеш, від’їхав од казино?
Карл глянув на годинник.
— Минуло тридцять п’ять хвилин.
— Вони там, гадаєш, сидять?
— Повинні… Амрен не пропустить нагоди випити…
— Почекай-но мене. — Заремба щез у кімнаті, яка правила йому за спальню. Минуло кілька хвилин. Рипнули двері, і Карл здригнувся. Що за чорт — звідки тут офіцер?
— Невеличкий маскарад, — пояснив Заремба. — Без цього не обійтись.
Він випустив Карла тим ходом, що вів із спальні через комору до сусіднього завулка, обережно вислизнув за ним у темряву.
— Рушай на околицю, — наказав, коли сідали в машину.
— Для чого? — не зрозумів Карл.
— Не лізь поперед батька в пекло…
Карл нервував, а Євген Степанович був напрочуд спокійним. Насвистував навіть якусь пісеньку з оперети. У глухому завулку звелів зупинитися. Разом з Карлом вони швидко замінили номери на машині й рушили до центру.
— Тепер так… — почав Заремба. — Зупинишся за сотню метрів од казино. Коли побачиш оберштурмбанфюрера, рушай. Треба наздогнати його, коли буде сам. Трохи випередиш і зупинишся, але мотор не вимикай.
— А коли той есесівець супроводжуватиме його?
— Це ускладнить справу, та нічого не вдієш…
Очікували близько години, і Карл подумав — вони вже прогавили Амрена, коли з казино вийшли двоє у чорних мундирах. Він не міг помилитись — за мить, поки двері не зачинились, впізнав кремезну постать оберштурмбанфюрера. Есесівці постояли біля казино і пішли до центру.
— Рушай! — наказав Заремба.
Карл помітив — Євген Степанович почав нервувати. Справді, все ускладнювалось…
— Наздоженеш їх у наступному кварталі, — сказав Євген Степанович. Карл розуміюче кивнув і загальмував.
На розі есесівці зупинились. Посміялись і розійшлись.
Заремба обтер спітніле чоло.
— Давай! — поклав руку на плече Карла.
Оберштурмбанфюрер йшов, за звичкою тримаючись далі від будинків. На машину не звернув уваги, та, коли вона зупинилась за кілька кроків, озирнувся й повернув на другий бік вулиці. Дверцята “мерседеса” відчинилися, і хтось п’яним голосом мовив:
— По-моєму, це Амрен…
Оберштурмбанфюрер зупинився.
— Точно, Амрен, — повторив той же п’яний голос, і на тротуар виліз чоловік у кашкеті з високою околичкою. Офіцерська форма не викликала у Амрена побоювання, і він рушив до автомобіля.
— Хто?.. — почав.
Два постріли обірвали його запитання. Заремба кинувся в машину, і “мерседес”, відразу набравши швидкість, зник за рогом темної вулиці.
Карл Кремер не знав, що його повідомлення про передислокацію 17-ї стрілецької дивізії в район Бєлгорода було для командування Радянською Армією одним з кілець ланцюга, одним з кількох повідомлень про те, що гітлерівці накопичують у районі Орла, Курська й Бєлгорода значні сили. Ці повідомлення дали змогу вчасно перегрупувати війська — відбірні гітлерівські частини у важких кровопролитних боях зуміли просунутись вперед лише на кілька кілометрів. Битва на Орловсько-Курській дузі закінчилась повною перемогою Радянської Армії — почався наш переможний наступ по всьому фронту, великий визвольний похід, який закінчився у Берліні.
Фашистське командування вживало заходів, аби припинити наступальні операції радянських військ, домогтись стабілізації на фронтах. Воно намагалось маневрувати своїми дивізіями так, щоб протиставити наступаючим радянським військам частини, негайно, зібрані у кулак. З окупованих районів Франції, Бельгії, Чехословаччини на Східний фронт перекидалися свіжі фашистські війська. Другий фронт залишався міражем — гітлерівські генерали мали можливість ввести в бої проти Радянської Армії значні резерви.