Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Дівчина ледь не розплакалась. Прикусила губу, стала, спершись на одвірок, з ненавистю дивилась на фельдфебеля.
— Що ви від мене хочете?
Замість відповіді той зім’яв копірку, кинув у попільничку й підпалив. Це було так несподівано, що Катруся на якусь мить затулилась рукою. Нічого не розуміючи, дивилась, як звивалися у полум’ї чорні аркуші.
Згас вогонь, і нічого не залишилось — навіть попелу, лише сірий порох на дні попільниці. Штеккер здмухнув його у вікно.
— Я хотів би, щоб ви були обережніші,
Дівчина мовчала. Що це? Дешева провокація, уміло розіграний спектакль чи справді попередження друга? Вона розгубилась — все сталось так несподівано…
— Тож ви подумайте над цим, а я пообідаю, — посміхнувся Штеккер. Повільно попрямував до виходу.
— Хто ви? — мовила Катруся. чужим, хрипким голосом.
— Фельдфебель Штеккер, — повернув той сиву голову.
— Не те… Я хотіла запитати, хто ви… Ну, чому ви так вчинили?
— А ви як гадаєте? — Штеккер дивився на неї поблажливо.
— Не знаю, що й думати, — відверто призналась Катря.
— Можливо, я на вашому місці також не знав би, — відповів він. — А ви подумайте. Іноді це буває дуже корисно…
І вийшов.
Катруся заклала чистий аркуш паперу в машинку і довго сиділа непорушно. Вона знала лише одне — треба порадитись з Петром. Коли це й провокація, ще одна зустріч з Карлом нічим не загрожує йому — адже про їхні стосунки все одно знають у гестапо. Подзвонила Кремеру і умовилась зустрітися після роботи.
Карл вислухав схвильовану, уривчасту розповідь дівчини й наказав Галкіну:
— Їдь-но, Федю, за місто. Тільки не поспішай, думатимемо…
Коли виїхали за околицю, попросив Катрусю:
— Дай мені цей папірець.
— Який? — не зрозуміла. Збагнувши, почервоніла, на мить одвернулась — і подала йому аркуш паперу. Карл уважно прочитав.
— Ти впевнена, що це не фальшивка?
Дівчина замислилась.
— Ні, — відповіла. — По-перше, тут підтверджуються деякі вже нам відомі факти. Наприклад, про передислокацію п’ятдесят сьомого танкового корпусу в район Одеси. А також дані про наявність на вузлі паровозів і вагонів… Все в основному сходиться. Вони ж не знають, що нам відомо, а що — ні, і десь би неодмінно помилились, коли б сфабрикували зведення.
— Логічно, — мовив Кремер, щось обмірковуючи. — Отже, документ не фальшивий. Давайте подумаємо, чи є потреба передавати такі відомості, коли це може спричинитись до викриття одного-двох наших розвідників.
— Вони ж можуть потім все переінакшити, — обізвався Галкін, — Ми передамо, що п’ятдесят сьомий корпус під Одесою, а він буде аж у Прибалтиці…
— Навряд, — заперечила Катруся. — Ти, Федько, завжди поспішаєш робити висновки. Краще подумав би, чи легко перекинути корпус з місця на місце!
— О! Тепер ми підійшли до головного, — обірвав дівчину Карл. — Отже, коли документ не фальшивий,
— Не вагаючись, виловити нас одразу! — кинув Галкін.
— Правильно, — сказав Кремер. — Версію з фальшивкою відкидаємо. Тепер розкажи нам, Катрусю, про цього фельдфебеля Штеккера.
Що могла розповісти Катруся? Про ввічливість фельдфебеля, про його доброзичливий тон у стосунках з нею, деяку замкнутість?.. Карл попросив ще раз переповісти докладно розмову з Штеккером.
— Важко робити прогнози, — зітхнув, — та гадаю — маємо справу з людиною порядною, а може, й… Як він сказав тобі на прощання? Що думати іноді буває корисно?.. Чи не зрозуміла ти це як натяк?
— Я тоді нічого не розуміла, — відверто мовила Катря.
— Що ж, підсумуємо, — сказав Карл. — Фельдфебель, який повинен охороняти військову таємницю, бачить — хтось виготовив зайву копію з важливого документа. Ми вже припустили, що він не агент гестапо, що він не вистежує Катрусю. Що ж робить у таких випадках гітлерівський солдат? Негайно повідомляє безпосереднього начальника і має подяку або нагороду… В усякому разі має якийсь зиск. Так?
— Безумовно, — обізвався Галкін. — Між іншим, ми вже на десятому кілометрі. Поїдемо далі?
— А бензину вистачить?
— Повний бак.
— Чудово… Отже, фельдфебель повинен був мати зиск, — продовжив Кремер. — І сам відмовився од нього. Більше того, зробив дуже небезпечний хід. Коли б хтось дізнався, що він не повідомив про цей випадок, Штеккера судив би військовий трибунал. А там розмови короткі — розстріл. Фельдфебель — людина досвідчена й розумна — не міг не знати цього. І все ж спалив копірку. Виходить…
— Порядна людина, — вставила Катруся.
— Або…
— Не вірю я цьому, — вперто крутнув головою Галкін. — Зараз ви скажете — комуніст. Не випадало мені зустрічатись з такими…
— Значить, тобі просто не поталанило. Не можна стригти всіх під один гребінець… Тобі, Катрунцю, доведеться поговорити з фельдфебелем… Гірше не буде, а виграти зможемо багато. А тепер повертаймо назад. Завтра вихід в ефір, та й Дорошенкові хлопці чекатимуть на нас. Заремба казав, мають передати до міста вибухівку…
Розмова Катрусі з Штеккером відбулась наступного дня знову під час обіду. Коли поїхав комендант, дівчина зазирнула до кімнати фельдфебеля. Він стояв, спершись руками на стіл, і розглядав останні телеграми. Бланки були розкладені двома довгими паралельними лініями; на деяких — розгонисті резолюції коменданта, деякі — свіженькі. Катруся бачила: їх приніс єфрейтор з пункту зв’язку саме перед обідом.
Штеккер з цікавістю подивився на дівчину, яка стояла на порозі, запросив:
— Заходьте і… — Він осікся і мовив: — Я вас слухаю.