Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Але ж я не тямлю в техніці радіоперехоплення, — спробував одвести від себе удар, — і лише заважатиму штурмфюреру.
— Вам не потрібна спеціальна технічна підготовка, Віллі, — заперечив Менцель. — Інформацію поставлятиме Вінклер, ви ж прийматимете рішення і плануватимете операції. Коротше, — підсолодив пилюлю, — я не бачу серед своїх підлеглих жодної людини, крім вас, котра змогла б справитись з цим завданням.
Харнак зрозумів — рішення остаточне і оскарженню не підлягає. Але треба було зробити хоча б хорошу міну при поганій грі.
—
Сказав і глянув на штурмфюрера — як той зреагував на ці слова: з Вінклером слід зараз підтримувати дипломатичні стосунки — він може “інформувати” так, що ловитимеш цього агента до останнього дня свого.
Менцель закліпав повіками. Сам чорт не зрозуміє цього Харнака — напевно ж знає, яку свиню йому підклали, а тримається, наче справді одержав почесне доручення. Чи він справді так вірить у свої сили? Зрештою, це не має істотного значення і зовсім не повинно обходити штандартенфюрера. Він, Менцель, виграє за будь-якого варіанту. Коли Харнак зламає собі шию — це лише підтвердить його негативну думку про гауптштурмфюрера. Коли ж успішно закінчить справу — це заслуга Менцеля, який вчасно створив оперативну групу і поставив на чолі її здібного працівника.
Що-що, а прикрашати свої діяння штандартенфюрер уміє.
Вранці комендант дав Катрусі передруковувати цілком таємне зведення. Дівчина лише глянула на нього і зрозуміла важливість документа. Ніби випадково підклала не одну, як завжди, а дві копії. Передрукувавши, вибрала час, коли в кімнаті нікого не було, і заховала клаптик паперу під кофтиною.
Комендант уважно звірив передруковані примірники з оригіналом, викликав фельдфебеля Штеккера, який виконував обов’язки начальника канцелярії, і наказав відправити зведення таємною поштою.
— Це дуже важливо, — підкреслив, коли Катруся вже причиняла за собою двері.
Намагаючись нічим не виказати свого хвилювання, дівчина сіла за машинку і почала передруковувати звичайні папери, які щодня проходили через її руки десятками. Робота трохи заспокоїла її, та друкувала автоматично, ні на мить не забуваючи про папірець, котрий, здавалось, обпікав груди. Вирішила, що під час обіду, коли комендант і Штеккер поїдуть, подзвонить Карлу і умовиться про побачення — він зрозуміє, що у неї важливе повідомлення, і зустріне її.
Ледь дочекалась обідньої години, викликала машину для майора Шумахера і заклопотано схилилась над паперами, вдаючи, що не встигла виконати всю роботу. Зараз рипнуть двері й через приймальну коменданта пройде фельдфебель Штеккер — літній сивий чоловік з втомленим зморшкуватим обличчям. Зупиниться біля її столика, запитає про здоров’я чи трохи пожартує — і піде до їдальні. Двері вже риплять, та кроків фельдфебеля не чути. Катруся, не підводячи голови, закладає до машинки аркуш чистого паперу.
— Фройляйн Кетхен, зайдіть, будь ласка, до мене, — чує ввічливі слова Штеккера.
— До вас? — перепитала здивовано.
Фельдфебель стояв на порозі і дивився на неї підозріливо. Правда, і майор Шумахер, проходячи через приймальну, осміхнувся їй не так, як завжди, але Катруся підсвідомо розуміє — все це їй ввижається. Нічого ж дивного нема в тому, що фельдфебель покликав її, — скільки разів так бувало, — а йде, немов по вузенькій кладці через безодню…
Штеккер запросив Катрусю сідати, вийшов до приймальної, замкнув вхідні двері.
“Для чого це?” — хотіла запитати Катруся і глянула — на фельдфебеля, певно, з переляком, але той не звернув на це уваги. Сів на стілець поруч і запитав:
— Фройляйн Кетхен, де третій примірник оперативного зведення, яке ви передруковували вранці?
Катруся відчула, як зупинилося в неї серце. Губи затремтіли, і в грудях похололо. Та все ж знайшла в собі силу висловити образу:
— Нехай пан фельдфебель не жартує так недоречно. Я знаю, що таке таємні документи…
— Тим гірше для вас, коли ви розумієте, що таке секретні документи. — Штеккер витяг з шухляди стола два аркуші копірки, підняв їх так, щоб просвічувались. — Шрифт вашої машинки…
Катруся вже знала — виходу нема, та… все ж спробувала:
— Певно, аркуші копірки злиплись, а я не помітила…
— Я не експерт, — посміхнувся фельдфебель, — але ж бачу, що на одному з аркушів шрифт не такий виразний, як на іншому…
Катруся мовчала.
— Не знаю, як це сталось… — мовила розгублено, усвідомлюючи, що говорить дурницю, але не могла придумати нічого кращого. Була впевнена — зараз він подзвонить по телефону, прийдуть гестапівці. Вони відразу знайдуть цей папірець, який пече й пече, наче жарина…
А коли спробувати викинути його? Марна затія, бо копірка повністю викриває її… Вони відразу зацікавляться всіма її знайомими. І щонайперше — Кремером. Боже мій, чому вона відразу не подумала про це? Так, вони запідозрять його — адже ж за проханням Карла її рекомендували комендантові…
Серце обірвалось. Катруся заплющила очі. Вона не жаліла себе — їй вже не було страшно. Червоними плямами запашіли щоки. Дурне дівчисько! Так і подумала про себе — дівчисько. Таку справу зіпсувала через свою, дурість і необережність. Скільки разів тобі казали — нема в твоєму ділі дрібниць, думай про все. Думай над кожним кроком. А вона залишила копірку і вийшла…
“Слід попередити Петра”, — подумала і відразу збагнула, як це зробити. Зараз треба відвернути увагу фельдфебеля. Потім три кроки, і вона у приймальні — необхідно лише причинити двері й накинути клямку. Штеккер замкнув вхідні двері — вона не зможе врятуватись, та подзвонити Кремеру встигне.
Катруся вдала, що їй важко дихати.
— Налийте мені води, — попросила і, коли фельдфебель повернувся до неї спиною, кинулась до дверей.
— Ви не зможете замкнути мене, фройляйн Кетхен, — зупинив її Штеккер. — На клямці замок, а ключ у мене…