Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Гарна штучка, чи не так? — почув. Озирнувся невдоволено, нараз обличчя розтяглося у штучній посмішці: знайомий унтерштурмфюрер з гестапо.
— Ви так гадаєте? — запитав Сливинський, вдаючи байдужого. — Можливо… Не звернув уваги…
— А ви це чому стовбичите напроти ресторану? — надто прозоро натякнув унтерштурмфюрер.
— Зайдемо? — покірно погодився Сливинський. Все одно, дівчини вже не видно — зникла у натовпі…
Наступного дня пан Модест прокинувся пізно, з важкою після вчорашньої пиятики головою. Чортів унтерштурмфюрер — звідки він узявся? Просиділи у ресторані запівніч, пили горілку з вином, а це для пана Модеста — смерть…
Мучила згага, і гидко було дивитись і на зелений каштан за вікном, і на сонячні бліки, що грали на склі стелажів, і на портрети жінок на стінах. Вони наче змовилися сьогодні — виглядали похмурими й вульгарними. Навіть панна Ядзя, яка спокусливо усміхалась, сперши підборіддя на коліна, навіть вона здалась йому зараз вуличною дівкою.
Повернувся спиною до стіни і застогнав. Стало так шкода себе, що ледь не заплакав. І чому він такий нещасний? У той час, коли розумні й обачливі люди вже давно розкошують далеко від червоного фронту, він повинен пити шнапс з якимсь унтерштурмфюрером у місті, яке завтра стане прифронтовим. Чорти б забрали цього Менцеля… Сливинський скочив з ліжка, налив півсклянки коньяку, розбовтав у ньому ложку соди і, пересилюючи відразу, вихилив.
І все — через те дурне гарненьке дівчисько. Не пішов би за нею, не зустрів би унтерштурмфюрера. Бодай і не згадувати, як нализались вони вчора. Все це дівчисько — під три чорти! Пан Модест був забобонний, — коли такий початок, яким буде кінець?..
Від коньяку запаморочилась голова, зникла згага. Сливинський випив за одним духом склянку содової води — стало зовсім легко і навіть захотілося їсти. Пан Модест глянув на годинник — друга година, час обідати. Одягаючись, уже весело насвистував. І все ж він спробує сьогодні познайомитись з цією гарною штучкою. Здається, так назвав її унтерштурмфюрер… Виходить, вона справді гарна, коли це помічає навіть такий неотеса.
Дівчина з’явилася у парку близько шостої, коли Модест Сливинський вже втратив надію побачити її. Видно, поспішала й була заклопотана, бо йшла швидко, опустивши погляд і злегка підстрибуючи на ходу, наче бігла.
У пана Модеста було кілька випробуваних варіантів вуличних знайомств, та він не ризикнув вдатися до жодного… Вирішив насамперед дізнатися, де живе дівчина. Сподівався спершу вивідати щось про неї — це підказало б найвірніші способи залицяння. До того ж, справи уже не обтяжували Сливинського, вільного часу було досить і ця гра починала подобатись йому.
Проминувши парк, дівчина завернула, як і вчора, на Ратушну. Пан Модест йшов за нею трохи на відстані, аби не привертати уваги. І знову, як і вчора, дівчина зайшла до парадного з масивними дверима. Сливинський вирішив, що вона живе у цьому будинку, а вчора просто раптом роздумала йти додому… Але що це — жовта суконька з’явилась у дверях! Дівчина на мить затрималась, роздивляючись довкола, і поспішила до центру.
“1 що вона може робити там протягом хвилини?” — розгубився пан Модест. Зазирнув до парадного. Широкий похмурий коридор зі сходами у протилежному кінці, брудна, давно немита підлога. Віддалік ліворуч двері — певно, там живе двірник. Зайшов, гайнув на сходи, сторожко оглядаючись. За хвилину вона не встигла б зійти на другий поверх і повернутись. Може, у неї якісь справи до двірника? Але за такий короткий час хіба встигнеш перемовитись і кількома словами?..
Сливинський ще раз оглянув темний коридор, помацав для чогось вкриту пилом батарею парового опалення й поспішив на вулицю. Жовтої сукні не було вже видно — пан Модест рушив до центру, сподіваючись там побачити дівчину, але марно…
Повертаючись додому, Сливинський знову зайшов до парадного, знов уважно оглянув коридор, але так і не знайшов нічого підозрілого. Дзвінок у двірника не працював — постукав у двері. Ніхто не відчинив. Почав стукати сильніше — якась жінка гукнула його з другого поверху і сказала, що двері тут не відчиняються: вхід до двірницької з двору, але хазяйки зараз нема, з годину тому подалась кудись.
Пан Модест вийшов надвір. Отже, двірнички немає вдома вже близько години, а дівчина зазирнула до парадного хвилин тридцять тому. Що ж вона робила у темному коридорі? Може, щось з туалетом?.. Але ж і вчора вона зайшла саме до цього парадного…
Сливинський махнув рукою: все одно він навряд чи розгадає цю загадку. Та й чи є тут якась загадка? Певно, дурниця, а він ламає собі голову. І все ж чекав з нетерпінням цілу добу, аби знов побачити дівчину, — крім бажання познайомитись з нею, у ньому заговорила й цікавість.
Щоб не впадати у вічі, пан Модест уже не сидів на лавці біля входу у парк, а зайняв позицію за кущами у боковій алейці. Побачивши незнайомку, пішов паралельною доріжкою і вийшов на Ратушну раніше за дівчину. Значно випередивши її, зайшов до парадного, піднявся на площадку між першим і другим поверхами й став біля стіни так, аби бачити все, що відбуватиметься у коридорі.
Грюкнули двері, й дівчина зайшла до парадного. Мить постояла, прислухаючись, і попрямувала до батареї парового опалення. Нахилилась, поправляючи панчоху. Пан Модест зітхнув і вилаяв себе за даремні підозри. Та раптом дівчина ще раз озирнулась, зненацька засунула руку за батарею і витягла звідти сірникову коробочку. Заховала в сумочку й швидко рушила до виходу.
Це сталось так несподівано, що у Сливинського перехопило подих. Якусь мить стояв приголомшений. Нараз відчув, як ударила в голову кров — почали горіти щоки. Невже щастя саме потрапило до його рук? Не сміючи повірити в це, навшпиньках збіг по сходах і, обламуючи сірники, присвітив за батареєю. На жаль, там нічого не було, та відразу видно — за батареєю тайник, яким користувалися вже не раз: поруч стіна вся у павутинні, а тут чисто. Коробочку, певно, клали на широкий залізний кронштейн, який підтримував батарею знизу. Зручно, і ніколи в житті не здогадаєшся, що тут схованка.
Модест Сливинський ледь не зареготав од радощів: у його руках кінець такої нитки! Нитки, яку гестапо шукає вже скільки і — марно. А тут — ось воно… Він був певен, що напав на слід підпільників. Щоправда, ця незнайомка може отак одержувати любовні листи… Та для чого тоді розігрувати комедію з панчохою? Просто підійшла б і дістала записку.
Модест Сливинський зазирнув під батарею, та, нічого більше не побачивши, поспішив на вулицю. Дівчина була вже далеко. Вилаяв себе: захопився, так, що ледь не прогавив її. Хоча це не так уже й важливо, вона ходить через парк мало не щодня. Можна було б відразу затримати незнайомку, та навряд чи Менцель похвалить за це — треба ж дізнатись, хто кладе за батарею коробочку, що в ній, адже клубок лише починає розмотуватись…